Вона не любила осінь, осінь-розлучницю, яка забрала у неї того єдиного і такого серцю милого.
По шипці стікали краплини дощу. На душі було мокро і незатишно. Вона ще сильніше закуталася в теплий плед, взяла до рук улюблену книжку і вирішила цей день провести вдома.
Раптом тишу порушив телефонний дзенькіт.
- Привіт! Впізнала?
На другому кінці дроту почувся забутий, але такий серцю милий голос.
- Давай побачимось на нашому місціу у міському парку.
Вона хутко одягнула плащ, накинула на плечі червоний шарф і вийшла в дощ.
Вона відразу впізнала його. Він нітрохи не змінився, тільки сивина посріблила його скроні. Він ніжно взяв її за руку і по тілу пробіг імпульс. Душу наповнили давно забуті відчуття.
Раптом все навколо перемінилось-осінь заграла усіма барвами. Сірі хмари змінила яскрава синява неба. Вони гуляли парком, тримаючись за руки. Тепле осіннє проміння пестило їхні обличчя і серця. Під ноги стелився багряний килим, наповнюючи все і їх своїм різнобарв'ям.
Все було як колись, багато років назад ,коли вони були щасливі.
Раптом він рвучко обійняв її, їхні губи злились у палкому поцілунку.
-Я ніколи тебе більше не залишу! Ми будемо завжди разом.
Яка ж все-таки прекрасна золота осінь!
написати коментар
по шиБці; на нашому місці_у
доволі непогана форма, а зміст не берусь коментувати; не почуваюся вправі
хто се Вам тут був одиничок наставив?..якась дитина?)))
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209290
