Далеко за горизонтом мого життя є воно, хвилююче, часом спокійне а часом бурхливе, бездонне та безграничне...воно – море. Господи, як я люблю море. Його солоні прудкі хвилі, його неповторний синій колір та його чаруюче незрівнянну красу що так і манить до себе.
Море – воно жорстоке, забирає сотні кораблів та тисячі життів, не даючи пощади та помилування. Воно топить тебе у своїх широких обіймах, не даючи змоги вибратися та шансу на порятунок. Море – окремий світ в який варто бодай раз потрапити – і не виберешся ніколи.
Море – воно сипле щедрістю, даючи життя мільйонам організмів, що проживають у його світі. Воно не жалкує своєї краси, віддаючи її повністю на захоплення та омилування очей своїх поціновувачів.
Якщо ти хоч раз був на морі, хоч раз торкнувся ногами його дна, хоч раз відчув на собі прохолодний штурмовий вітер з краплинами солоної води, який захоплює у вирій незабутніх вражень – ти мене зрозумієш. У море неможливо не закохатися, і його неможливо розлюбити.
Невже можливо на щось проміняти відчуття, коли ти стоїш на березі моря, вдивляючись у горизонт, намагаючись щось вгледіти на лінії чіткого розмежування між небом та темно-синім полотном, що виблискує хвилями на сонці. Невже щось може бути краще?
Море має багато таємниць, прихованих щілин в які ще ніхто не забирався. Та їх і не варто чіпати, бо то його «скелети у шафі», і нехай вони залишаться нерозгаданими.
Колись я відвідаю той світ на великій глибині, потраплю у ту жорстоку та невимовно вбивчу красу, потраплю туди, що море так старанно приховує під своїми пінистими хвилями. Я туди доберуся і ми будемо разом, тільки я і море, і то вже буде наша з ним маленька таємниця...Господи, як же ж я люблю море.
