Жовтогарячі ланцюги свободи звісно, важко нести самому. «Ми - не раби, раби - не ми»! - читали по складах у дитинстві за наказом ідейно затурканої вчительки. Малювали блакитну планету, білого голуба, більш схожого на півня, та мріяли стати пожежними або виховательками у дитсадку. Набагато рідше — президентами, чи бодай міністрами. Пізніше нас переконували, що треба по краплі вичавити з себе вищезгаданого раба (рабів), але як те зробити, не демонстрували. Гарячкувата уява малювала канібалістичні натюрморти, сувора буденність - марсіанські пейзажі. Хазяями того марсового поля найчастіше були зооморфні істоти з невибагливими іменами: Кабан, Шакал, Ведмідь тощо. Тим часом щасливе дитинство беззастережно руйнувалося і приходив йому на зміну епохальний підлітковий період. Сила-силенна маленьких кроманьйонців хутко зникла під льодовиком хибно дорослого життя. Пригоди Тимура та його команди набули еротичного відтінку, а бідний Незнайко навіки залишився на Місяці. Головний бабай дитинства Уллянов- Ленін зайняв належне місце у свідомості покоління - десь поруч із Маминим-Сибіряком та Римським-Корсаковим. Зірочка, де він ще кучерявий, була віддана за поцілунок гарненький нумізматці, а сакральна червона хустина почала виконувати суто гігієнічні функції. Це була спроба втечі з генетичного рабства в світле майбутнє дискотек. Темне минуле, роззявивши рота, не впізнавало своїх синів. Нові ідоли жадали затхлої крові, а їх забуті предки — ще більшого забуття. Так гартувалася сталь наших душ. Мати металеву душу чи кам'яне серце - ця дилема була розв'язана, адже, більшість-завжди вимагала більшого, або ж всього й відразу. За це батьки - максималісти — обізвали нас ще одним загубленим поколінням і вирішили не мати з нами справи. Їх власні проблеми були вже невиліковні і криза середнього віку тягнулася аж до пенсії. Розбурханий мурашник батьківської свідомості викликав стійку відразу в нас, юних натуралістів. Та в той час ми й самі усвідомлювали себе лише навпомацки. Летаргічний сон обов'язкової середньої освіти колисав нас у своїх млявих обіймах довгі десять років. Лише прибувши на заіржавілому поромі сьогодення до берегів швидкоплинної юності, ми нарешті зажадали справжніх подій. Тому що жоден досі не знав, що є наше життя насправді. І саме тому кожен почав тієї правди шукати. Вірус сенсодефіциту, лютуючи по студентських містечках та підземних генделиках вразив найслабших з нас. Сильніші - ті до безтями закохувались у власні помилки та милувалися падінням інших. Згодом ми навчилися впізнавати істину у вечірніх новинах та Божі заповіді - в рекламних листівках. Святий образ єдиної для всіх правди штовхав нас у полум'я омріяної інквізиції. Колючий дріт та терновий вінок. Сьомий янгол та шостий доказ. Число звіра та корінь із трьох. Ми багато чого бажали та багато від чого втомились. Та колись він покликав нас. І тоді ми, із посмішками на спраглих до любові вустах, вийшли на здичавілі майдани...
23 листопада 2004
Оценка поэта: 5 Попри високу розробленість теми, Вам вдалося. Сміялася разів зо три. Особливо засмакувала ідейно затуркану вчительку, того, хто лишився на місяці і темне минуле, що рота роззявило.
Olexa Kmit відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Для меня ценность этого эссе в том, что оно написано в самый разгар этих событий - 24 ноября 2004 года - только начался майдан. так что тема тогда еще не была разработана, во всяком случае в оранжевом дискурсе так точно)
