Хвилюється жінка, що їй – сорок п’ять,
Проклюнулись проліски сиві на скронях…
Здається, вже старості тільки й чекать –
Із сонцем рябим на осіннім ослоні.
Майбутнім онукам писати казки,
Шкарпетки плести – із дощів і проміння,
Майнути провулками, щоб напрямки,
Бо вже тягарем стануть чоботи стильні…
Та раптом згадалося: вдома сім’я
Чекає, мов ті козенята казкові…
Ліхтариком пролісків жінка сія:
Ми вхід перекриєм зневіри вовкові!
Ще клопотів кошик, з дивами мішок –
Стоять, нерозібрані, у коридорі…
А он чоловік до вечері прийшов
(І в нього – підсніжником прибрані скроні!)…
І сумнівів сумно-нестримна орда –
Покірно в полон, викидаючи зброю:
«Я, любий, з тобою – така молода,
Я зовсім ще юна – коли із тобою!»…
24.03.2012.
