Як добре живеться ,коли ти-не криштальна прикраса,
навіть тоді коли збита озлобою траса,
живеш і блукаєш, та все таки краще блукати,
ніж ялинковою цяцькою повік-віків стати.
Краще тонути самому в пустому човні,
Ніж на балу чути знову ті фрази нудні.
Я стала зреченим портретом самотнього художника,
та мене знов кладуть в шкатулку ,мов заложника,
і я повинна посміхатися і казати що люблю,
та досить з мене я уже давно думками сплю.
Скажу, що не люблю
мене покинуть як занедбану гравюру,
якби хтось знав як я чекаю хоч найменшу кон`юктуру.
І всі забудуть,
чи зречуться як Петро і ще тоді у гетсиманському саду,
та чи зумію і у себе «долю украду»?
Засудять мене, а винних не захочуть розшукати,
не стане у моєму серці сил, щоб їх до цього спонукати.
Та це ПРЕКРАСНО бути пунктом в життєвому списку,
ніхто ж бо не зважиться читати божевільної записку.
Нікому не цікаво, які думки до мене заглядали,
вся суть: «Хто ті що смски надсилали?»
Як гидко й мерзко бути лиш обов’язком,
та гірш за все жити за ходом, розкладом, розв’язком,
напевно я повинна все не так сприймати,
але я так не хочу в цій партії шах програвати.
