Вечір. Нікого не має. Сонце зайшло. Тільки я. Сиджу на горі, думаю про тебе. Перша зірка вже зійшла, місяць не повний, лише половинка на темно-голубому небі, яке переходить в кремово-білий колір "Київського торта", який ти любиш найбільше. Бачу ТЕС - нічого особливого, з труб валить чорний дим, і забруднює навколишнє середовище.
Музика. Музика моя улюблена, але чую, як квакають жаби - доща не буде. У серці туга, не знаю чому. Тебе побачив здалеку, спеціально пішов в обхід до нашого місця, де ти мені подарувала срібний хрестик, який і зараз є у мене біля серця.
Пишу. Пишу чорною ручкою. Місяць освітлює мої божевільні думки, які є на папері.
Любила ти це місце, а я любив тебе... Можливо, така доля, носити під серцем твій хрестик і писати на цьому каміннні, на горі, де ти мені його подарувала, і пообіцяла завжди бути разом...
Темно, писати важко, місяць все-одно світить погано, темно надворі, у голові теж темно, на годиннику 21:01, 29 квітня, комарі загризли, а моя кров все-ще кипить, коли я бачу тебе...
(A.G.)