Завітав я раз до кума.
Дзьобнули не скупо
Та засиділись довгенько,
Вже дійшло й до пупа.
Бачу: в кума у кімнаті,
Збоку, за буфетом,
Ночви висять на гвіздкові
Цінним раритетом.
− Що, − сміюсь, − не найдеш місця
Для ції коновки?
− Е, − моргає кум крізь чарку, −
Ти от хлопець ловкий,
То вгадай: навіщо ночви
Я вчепив на стіну?
− Може в них тебе купала
Мама, бісів сину?
Може ти їх сам залудив,
Гордий чим є й досі?
− Ні. − моргає кум ізнову, −
Маю муху в носі:
То не ночви, кумцю любий,
То дзиґар настінний,
Ще й не так − а говорящий!
Тим для мене й цінний.
− Не сміши! Мій кум, я бачу,
З тих ще мартоплясів!
− Що, не віриш? − Кум встає
Та кулаком по блясі:
Бах! − Враз голос із-за стінки,
З іншої квартири:
− Чи ви там рвете гранати,
Чи б’єте з мортири!?
Ну ні совісті, ні стиду,
Хвора ж тут людина!
Схаменіться, як-не-як −
Дванадцята година!