Чому я кохаю? Питання – дуже легке та, коли хочеться щось відповісти на нього, то починаю запинатися і виходить щось абсурдне. А хіба воно не так, от коли мені думається, що може б перерахувати всі риси, за котрі я кохаю її, то від разу вже абсурд. Я поясню чому: всі риси людство називає словами, тільки для позначення, а я кохаю її до нестями не замислюючись що і як. Та й ті слова можуть показати тільки малесеньку частинку її прекрасної та доброї душі. Коли ж іншого боку, приходить на думку змалювати її вроду, то всі слова блякнуть, а порівняння і метафори видаються дитячим лементом. Я просто кохаю її, як ще нікого не кохав…
Слова менестрелів та всіляких там бардів будуть тільки переспівом вже давно сказаного та й описом чужих почуттів. А в моїх грудях палає моє власне ні з ким не порівнюване почуття, котре може затьмарити будь - які проблеми та нещастя. Головне… головне, щоб моя кохана була поруч і щаслива… Хоча це не завжди може бути так, але варто прагнути до того!
«Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать». Ця фраза вже давно стала крилатою і все ж мені раніше здавалося, що я не зможу впізнати це почуття, котрого варто чекати все життя. Познайомившись з нею я розумію, що всі побоювання взівати кохання безпідставні. І це варто було того, щоб чекати і жити. Я дійсно не знаю, що відповісти на питання чому, адже я це відчуваю і лише моє серце може сказати правду. Все інше буде зайвим.
Я кохаю… Я кохаю… Я кохаю та не знаю чому. Я можу це відчувати лише завдяки їй, моїй любій. І певен, що вона розуміє мої почуття до неї. В деяких ситуаціях слова просто зайві, а почуття ясні з погляду і з вчинків і з захвату в коханій людині. Я кохаю… кохаю…
