- Ну, привіт, - почули ми голос Вадима.
Ми стояли на терасі біля дверей якоїсь будівлі. Навколо на метрів сорок-п’ятдесят розкинувся парк. Далі був кований паркан. За ним якісь поля, ліс і поодинока асфальтована дорога, яка вела хтозна-куди.
- Як ви? – прозвучала наступна фраза Вадима.
Я повернув голову на голос. Збоку, біля кількох машин стояв Вадим і усміхався.
- Вадим? – здивовано мовив Ігор. – А де…? А що…?
- Я вас поздоровляю, хлопці, - почувся позаду голос того самого чоловіка і ми відступили на крок убік.
- З чим? – запитав Павло.
- Ви пройшли курс лікування в моїй унікальній клініці. Можете за це подякувати вашому другу і по сумісництву моєму двоюрідному племіннику.
- Тобто ми не були на тому світі? – спробував внести ясність я.
- Так, не були.
- А це все…? – почав було Євген.
- Та не партесь, хлопці, - підійшов до нас Вадим. – Все ж чудово. Ми знову разом. Ви знову на землі стоїте.
Я важко видихнув і присів на сходинку:
- Я й не думав, що побачу ще цей світ… Ми ж думали, що… Абзац… Ми що завгодно вже думали – і викрадення, і що справді померли… А тут… А ми…
Вадим слухав і переминався з ноги на ногу.
- Спасибі, - сказав я, рвучко піднявшись і вхопивши його за руку. – Якби не ти, ми б і далі бухали щовечора після виступів. Ми б і далі топили емоції та проблеми в спиртному. Дякую…
- Рости великий, - усміхнувся Вадим.
- Дякую, - також почали тиснути йому руку Євген, Ігор і Павло.
З того дня минуло кілька тижнів, за які ми жодного разу після концерту не випивали. До речі, виступів стало дещо більше, але все-таки не полишали голову слова про те, що прихильників у нас таки нема.
Увечері після роботи я зайшов до Вадима. Він був вдома.
- Привіт, - сказав йому я.
- Привіт, - відповів він. – Заходь.
Я зайшов і сів на стілець у кухні.
- Чаю будеш? – ніби між іншим кинув Вадим і повернувся до плитки.
- Можна… - відповів я і запитав: - Слухай, таке питання є…
- Давай.
- Ти тоді дійсно отруївся горілкою, в той вечір?
- Ні, - засміявся Вадим. – Це взагалі не зовсім горілка була.
- А що ж?
- Снотворне якесь. Я не знаю... Не надто розбираюсь в ліках.
- Зрозуміло. Ще раз дякую за те що…
- Та годі, - обірвав мене співрозмовник. – Я себе від цього ніяково відчуваю. Чи ти до кінця моїх днів будеш згадувати?
- Ну, тут є за що.
- На моєму місці так зробив би кожен.
- Кожен? – звів брови я.
- Кожен, - кивнув він. – Кожен справжній друг.
Я посміхнувся:
- А я тоді добряче налякався. Повірив навіть.
- На те й розрахунок був.
- Таке ще питання… Ми там пережили добрячий стрес. І звідси запитання – чому ми досі знову не запили? Чому навіть не виникає бажання?
- Та закодували вас… Плюс психотерапія.
- Зрозуміло.
- Чай готовий, - поставив переді мною чашку Вадим.
- Дякую, - відповів я.
Я вийшов від Вадима близько дев’ятої і зайшов до супермаркету щоб купити собі щось завтра на сніданок. Зупинився біля каси з молочними продуктами. Вибрав йогурт собі до смаку і поклав до кошика.
- Добрий день, - почув я позаду себе і озирнувся.
На мене дивилась та дівчина, якій я колись дав автограф у схожій ситуації.
- Інна, так? – запитав я.
- Інна, - кивнула вона. – Знаєте, ваша музика стала кращою. У вашому житті щось змінилось?
- Це комплімент? – усміхнувся я.
- Це правда. Успіхів у творчості, - додала вона.
- Дякую, - відповів я і поволі пішов до каси.
Підійшов до крайньої і став у кінець черги.
- Я перепрошую, - почув за секунду голос Інни і повернув голову на звук – вона стояла біля мене.
- Так? – запитав я.
- Ви не відноситесь до виконавців, які вважають, що прихильників не можна запросити у кіно ? - запитала вона.
- Не відношусь, - усміхнувся я. – Як щодо п’ятниці?
Інна усміхнулась мені у відповідь.
КІНЕЦЬ.
