У нас з тобою один на двох захід сонця. Кілометрів між нами багато, а захід один. І розуміння цієї простої істини несе в собі певне полегшення: що попри відстань ще є для нас щось спільне і незмінне; що, дивлячись щовечора на захід сонця (холодного/пекучого/бажаного/неможливого), ми з тобою стоїмо на одному боці, ми з тобою на кілька хвилин стаємо «депутатами однієї партії», «воїнами однієї армії»… та що там, ми жителі одного міста – на декілька хвилин. В цьому є своєрідна стабільність: сонце сходитиме і заходитиме ще безліч разів на своєму віку, а для нас це взагалі буде вічність – наша сонячна вічність.
І знаєш, мене ніяк не може полишити це дивне відчуття: що коли ми отак дивитимемось на призахідне сонце і я обернусь,то зможу зустрітись із тобою поглядом, знайти твої очі, продертись крізь стіни/дерева/всі ті кілометри, що стоять між нами, і вихопити із мільйонів поглядів один єдино вірний – твій. І кожен прожитий день вартий тих кількох хвилин нашого заходу. І мені вже навіть не обов’язково обертатись, щоб знати, - ти є, ти завжди є.