|
Підходжу до вікна і моєму зору відкривається дивовижна панорама. Аж дух перехоплює!
Внизу простягається маленький дворик, нічим не примітний. Тихе і спокійне життя йде своїм плином: люди виходять із будинку по справах або повертаються у нього після тяжкого трудового дня; рівними рядочками стоять машини жителів будинку.
Дворик обсаджений різноманітними деревами. Їхнє листя таке густе і зелене! Більшість дерев цвітуть дрібним жовтувато-білим цвітом, а на гілочках каштанів вже видніються колючі зелені пуп'яночки майбутніх плодів. Ці каштани надають дворику особливого загадкового шарму. Оскільки Київ називають містом каштанів, я очікувала побачити багато цих дерев, прибувши сюди.
Десятки маленьких чорних ластівочок з білими животиками літають перед будинком, замираючи у повітрі та ніби намагаючись залетіти у моє широко відкрите вікно. Маневруючи, вони знову повертаються у небо, пронизують повітря своїми крихітними крильцями та виспівують свої ластівкові пісні.
За зеленим шовковим покровом простягається маленький участок з некошеною травичкою. І двір, і дерева, і поле – усе поглинуте ніжною тінню величезного дванадцятиповерхового будинку, яка мимоволі відкидає цю скромну частину панорами на задній план. А далі мені відкривається безмежна краса, яскраво освічена вечірнім сонцем.
Високі тополі рухаються в такт легенькому вітерцю, який наповнює повітря прохолодною свіжістю. Ці темно-зелені красуні ніби відгороджують житлові будинки від території славетної Києво-Печерської Лаври. З вікна я можу бачити лише верхівки шести церков і одної високої дзвіниці, яка з неприхованою величчю здіймається до небес, вражаючи своєю міццю і висотою.
Я ніколи не була на території Лаври, не була всередині цих прекрасних церков, але можу зі впевненістю сказати, що там дуже красиво. Куполи всіх церков вкриті позолотою, яка дивовижно виблискує на сонці, привертаючи увагу і викликаючи безмежний захват. Це, мабуть, найперша річ, яка привертає увагу при першому погляді у вікно. Золото цих куполів викликає контраст на тлі ніжно-блакитного неба. А хрест на куполі високої дзвіниці ніби пробиває наскрізь попелисту хмару, одну з тих небагатьох на сьогоднішньому вечірньому небі.
Якщо відвести погляд трішки правіше, то недалеко від Лаври можна побачити велику бронзову скульптуру – Батьківщину-Мати. Вона теж дуже висока, адже багатоповерхові будівлі ледь-ледь дістають до її підніжжя. Проте поруч із дзвіницею вона здається набагато меншою.
Бронзова жінка гордо стоїть лицем до Києво-Печерської Лаври, мабуть, теж милуючись дивовижною красою золотих куполів. У лівій руці вона тримає щит, а у високо піднятій правиці – меч, ніби вона завжди готова боротися проти ворогів і піднімати свій народ на визвольні повстання. Не дарма її назвали Батьківщиною-Матір'ю. Вона так нагадує Україну! Така ж горда, сильна та красива, з високо піднятою головою, з надією в очах.
Її часто порівнюють з статуєю Свободи у Америці. Проте люди, які побували в США і побачити цю знамениту скульптуру, кажуть, що наша Батьківщина-Мати вражає набагато більше. А справді, вона ж така прекрасна..! Мабуть і дійсно в цілому світі немає їй рівних.
Мою прекрасну Київську панораму завершують сотні багатоповерхових будинків, які з мого вікна здаються меншими за сірникові коробки. Вони повертають мене до реальності і нагадують, що я все ще у великій столиці з багатомільйонним населенням. Будинки плавно переходять у синювато-сіру лінію горизонту, яка зливається з сіруватим небом. Наступають сутінки.
Проте вночі тут ще красивіше!
Дзвіниця Лаври починає світитися від купола, і з настанням сутінків це світло охоплює всю будівлю. Можу бачити ще одну церкву у повному вигляді, вона теж світиться. Світло це – якесь особливе. Воно заспокоює, приковує погляд до себе, і мені навіть здається, що воно – добро, яке перемагає темряву ночі.
Батьківщина-Мати теж світиться, а на кінці її меча горить маленький червоний вогник. Літаки, немов світлячки, літають туди-сюди. Їх так багато! Проте зір зовсім немає. Мабуть, небо вкриває густий покрив хмар. Лише місяць, спочатку червоний, а згодом світло-жовтий, кочує по темному нічному небу.
На горизонті, доки видно моєму оку, мерехтять тисячі, або навіть мільйони вогників. Я розумію, що кожен з них запалений людиною, яка прагне перемогти ніч світлом зі свого вікна. І світло перемагає темряву…
Я засинаю під лагідний церковний дзвін, який порушує тишу ночі. Спочатку звучить ніжна мелодія маленьких дзвоників, немов у казці, а потім – трішки грубіше бум-бум, бум-бум… Один, два, три, чотири…
ID:
352798
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.07.2012 09:02:14
© дата внесення змiн: 25.07.2012 09:05:56
автор: Юлія Ярема
Вкажіть причину вашої скарги
|
