Ось знову ніч, і він чекає кроків…
Навіщо?.. це ж прийде вона!
І він, як завжди ̶ перцю в її очі…
«Ох, полюбила! Ні, мабуть дурна!»
…Ще раз постукаю у твоє серце,
Може сьогодні тай не проженеш?
А ні! Як завжди ̶ рани перцем!
«Надіюся, ти завтра не прийдеш…»
І знову перець у ячмінні очі,
І звичний біль, до розриву судин…
Так, я дурна! Я знов чекаю ночі,
Щоб ти приснився… Прикладаю тмин,
І око чує певні переваги:
Мій біль проходить, я приходжу знов!
За чим? Свіженька порція зневаги…
Така твоя обіцяна любов???
Ніяких докорів… Сама у всьому винна!
Сльоза? Ні вже давно не вмію плакать…
Схилю красу… «Я розриваю павутину!!!
Все, не тримай мене, йду… Не вмирати!»
Життя… Воно єдине досі вірить в мене.
Інакше б вже давно ̶ бантина!
«Я, мабуть, не прийду вже більш до тебе…
Ти чув? Я РОЗРИВАЮ ПАВУТИНУ!!!»
Твій погляд дикий, майже як у мене…
«Що знову скажеш, що дурна,
Казатимеш, що я тобі не треба?!»
«Мовчи… Іди собі, куда там йшла!..»
І знов ці двері… чорні, перед носом,
І твій поріг, від перцю чмиха знов…
А я нічого на цей раз не прошу!
Лише поваги… І… шануй любов!..
Хто зна, можливо вже ніколи
Ніхто так не любитиме як я
Тебе… А перець, вже не колить!
І я забула вже твоє ім’я…
Ні-ні, без пафосу! Я щастя не бажаю…
І без жорстокості! Не прокляну…
Когось колись ще раз як покохаю,
То спершу в душу стиха загляну!
… І знову ніч… І він чекає кроків,
Але за вікнами самотня тишина.
Він сипле перець в свої власні очі,
Вона чомусь сьогодні не прийшла…
Чи жде? Та звісно жде! А коли прийде,
То прожене і скаже: «Забирайся, ти дурна!»
А так, чекає… І отруту сипле
На бите скло… У перерізану вену вина…
