Місто розтікається під дощем. Цілий вчорашній вечір і пів ночі терпів він, щоб не падати на дороги і будинки, а зранку холодним і надоїдливим моросінням "бадьорив" поспішаючих людей.
Через вікна тролейбусу видно скривлені лиця не фанатів парасоль, або тих, хто просто забув їх удома, чи в маршутці, як я.. Забувала завжди і всюди, та мабуть через те, що моя парасоля була довга і тяжка. А тепер маленька, але мені зажди лінь виймати її з сумки, і тим більше з чохла.. Тому я нерідко теж стаю перехожою зі скривленим лицем.
Їду і думаю, наскільки легко вивчити маршрут нашого міста. Одним тролейбусом я можу заїхати в три назначених пункти. Та й туристам просто пояснити як і чим кудись дістатися.
А ще роздумую про те, чому кажуть, що язик довгий у тому випадку, коли людина багато говорить. Я от багато мовчу. Інколи дуже. Але смішно буде вжити фразу "короткий язик".
Фізіологічно у кожного язик довгий . І кожен може дістати ним до кінчика носа, для цього треба тренуватися.
Важка холодна капля з поручня впала на сидіння біля мене, і тоді я зрозуміла, чому попри повний тролейбус, сиджу одна на двохмісному сидінні. За тим капля знову капнула, але вже прямо мені на голову. Холодом пробрало до кінчиків ніг. Скоро моя зупинка..
Дощ у кишенях. Калюжа в серці. Промокли туфлі. У мізках холодно. Мабуть час носити шапку, пити гарячий чай. Літні спогади на найвищу полицю у пам"яті..