Хотілося спати. Три безсонні ночі нагадували про себе частіше і частіше…
Я стояла у нього за спиною. За його широченною спиною, яка, здавалося, могла вкрити від усього світу. Хотілось б стояти отак вічно, проте розумію, що мушу втікати.
Повітря вривається у легені нерівномірно. Кожен подих прорізує горлянку ножами, змушує ноги тремтіти а серце калатати у грудях. Чую його важке сопіння - знак близького кінця. Але він й досі стоїть, мужньо тримається. Аби лише не зрадити собі й своєму головному принципу. То не я, не кохання до мене тримає його. То його триклята гордість!
На очі виступають пекучі сльози, перетворюючи усе навкруги – будинки, дерева, дороги, прохожих, безпритульних собак – на марево, на дивовижний блідо-сірий туман. Попри усю свою тяжку волю, я вже не маю сил боротися. Не така хоробра, не така надута, не така самовпевнена, піддаюся і провалююсь у густу плівку, наче та Аліса у кролячу нору.
Ніби легше.
Розплющую повіки. Руки тримають щось, що я побачити вже не в змозі, бо ж залишила ту річ у реальному житті. І хоч можу рухати долонями, кістки пальців – білі-білесенькі, так палко тримаюсь за життя.
Посміхаюсь та чую музику десь далеко. Хочу йди до джерела, проте ноги не слухаються. Розум огортає страх, усі думки зникають. Замість них – сліпе бажання зрушити с місця, покинути мертву точку. Який мені сенс від цього відчуження, якщо я й тут топчуся, а не слідую поривам свого найпотаємнішого.
Знову важко дихати. Відчуваю, як мене огортає темінь. Панічний страх.
Кілька напружених спроб увібрати якомога більше кисню.
Марно.
Уявна ніч, сповнена не зірками та ліричними віршами, а нестримною жагою до свободи, закриває мої очі. Вдруге кудись падаю.
Тремчу, хоча не відчуваю холоду. Дивно.
Пальці й досі стиснуті у невидимій хватці, а я, мов скажена, намагаюсь відірвати ступні від встеленої снігом землі.
Зникає сонячне світло, погляд розсіюється у темряві. Задумуюсь, а чи було то насправді сонце? Якщо я у себе, то можу увімкнути його? Зосереджуюсь, роблю глибокий вдих. Відчуваю, як легені зморщилися, але все одно не помічаю холоднечі.
Лише тонкий промінь зміг пробитися із глибин. Щось тепле розквітло всередині, там, де серце. Та чи є в мене серце досі? Чи не продала я його комусь, сама того не підозрюючи. Комусь, хто бездушно віддав його на корми худобі, бо знайшов у ньому дефекти? Перед втомленими очима проносяться картини.
Флуоресцентне освітлення, гучний ритм, що дзвенить у вухах, гомін тисячі голосів…
Чи то я сама собі уявляла? Авжеж.
Я уявляла собі багато речей. І твоє кохання.
Губи розкриваються, і з них виривається довгий хрип. Хочу охопити горлянку, але руки продовжують тримати ту нитку з реальності. Глибоко в душі, я хочу аби той зв’язок зник.
І, ніби натягнута до межі струна, щось обірвалося. Не у мені, мої пальці не змінили свого положення. Навпаки, кістки ще більше поблідли, немов напруга на них зросла. Раптово відчуваю неабияку вагу на плечах.
Вона гне мене додолу, і я дозволяю їй зламати мене. Третій крок у невідоме.
Морщу ніс. Запах викликає нудоту. Неначе гниль, що розповзлась по усьому безкінечному периметру.
Не то вітер,не то близький шепіт проковзує униз по шиї. Ковтаю застряглий ком у сподіваннях, що то все ж таки зловіщий вітер. Але, сама того не бажаючи, розбираю усі слова, що, неначе отрута із зміїної пащі, просочуються в підкірки.
То не ти, хіба ж ти гідна, йди звідси, пожовкла істота зі змертвілими думками, дитя, що налякалось свого власного голосу…
Уся та пакісна мерзота, що смерділа, почала повзати по стінам, підлозі, стелі, підбираючись усе ближче до мене.
Пальці стиснулись сильніше, майже з ненавистю, проте не зімкнулись. Нестрижені нігті прорізали те реально-уявне тіло, що я тримаю. Заструмилася кров, проте – не моя.
Тіньові змії зарухались активніше, як перша крапля окропила заболочену підлогу.
Як я можу стояти на болоті?
Змії - переповнені отрутою мої думки – окутали від маківки до п’ят. Ніби задихаюсь.
Тугим кільцем обплели мене своїми довгими, викоханими роками, тілами, що зіткані з невпевненостей та колючих слів, ізолюючи від свіжого повітря.
Точно задихаюсь.
І коли вже не можу встояти від знекиснення, щось ніби висмикує за ноги.
Змії позаду. Знову дихаю. Чи надовго? Можливо назавжди? Голосно сміюсь.
Авжеж.
Біле світло цієї кімнати сліпить. Мружу очі, намагаюсь хоч щось розгледіти, але не сподіваюсь. Чекаю на нове страхіття, що струсить мене, й так розбиту.
Як незваного гостя, помічаю тебе. Лежиш прямо переді мною, на білосніжному ліжку, увесь вбраний у біле. На сорочці зеленими стеблами тягнуться вишиті колись та кимось лінії, які обриваються на розрізі біля твого серця.
Твої горіхово-золоті очі заплющені, мабуть, у сні. Тонкі губи обчеркують лукаву, трохи іронічну посмішку. Як завжди, по-доброму презирливо зморщений ніс. Ідеальна маска.
Чи знаєш, що віднині мірятиму всіх по тобі? Чи знаєш, яким непохитним авторитетом для мене став? Чи можеш уявити, якої шкоди мені заподіяв відсутністю недоліків?
Впевнена, почуй ти мене – засміявся б. Звичайно, я ж усе про себе бормочу.
Порівнюю себе із пташкою, що замкнена у, нехай золотій та з комфортною жердиною і дзеркалом, та все ж клітці.
Ти дивувався мені, та чи обожнював?
Мій монолог у думках переривається, як відчуваю аромат заліза.
Протираю очі, переводжу погляд з твого непокірного, як ти сам, волосся на твою одежу. Колись біла, ще п’ять миттєвостей тому, тепер багряно-червона. Як ота обвуглена кров на моїх, застиглих у хижацькій хватці, руках.
Щось вдаряє у голову, неначе перебрала вина. Помічаю кігтьоподібні сліди, що проникли тобі під шкіру, відпороли її наче по швам та вивільнили твою гарячу та нестримну сутність.
Знову удар по скроням. Очі приковані до кігтів, що насправді мої нігті.
Я! То була я! Та що встромилась тобі у горлянку! Та, що продала тобі своє серце, яке ти віддав, коли вже не гріло твою надмірну пиху!
То ти не спиш.
Чи жаль мені?
Мабуть. Чому мабуть?
Ти б знав відповідь. Ти завжди знав ту кляту відповідь до моєї душі!
Нащо ти так зі мною? Чи мав ти право помирати, навіть коли то я вбила тебе своїми демонами, своїми зміями, що встромили свої зуби у твою артерію, повну живильних сил?
Мабуть.
Ти б знав відповідь.
Сльози гіркими річками змивають бруд зі щік та пекучий біль з розуму. Бо серце вже мертве. Та й мертве давно.
Водопади тої цілющої, як то кажуть, води, не зможуть вилікувати мене. Хвороба моя, то є гріх мій, то є біль твій.
Вибач. То був біль твій.
Параліч покинув моє тіло, та я не рада тому. Зараз, як ніколи, бажаю аби стальні ціпки скували мене. Та не можу стриматись.
Похиляюсь до твого холодного обличчя. Хочу поцілувати, та не можу. Якась невидима, можливо, скляна, стіна проросла поміж нами. Тепер ми різні люди.
Хоча, ми завжди були такими. Дивно, чи не так?
Але та стіна, та стіна, засіла в моїх думках.
Чую шипіння. Далеке-далеке, перетворюється на близьке, і тепер знову відчуваю його на своїй шкірі.
Знову темрява. Знову безпомічність, що огортає мене ніби жорсткою проволокою, залишаючи криваві сліди на вже давно не цілій шкірі.
Нова кімната. Сіра, похмура. Дощить, швидко прозябаю.
Бачу тебе, такого ж лежачого, на все тому ж білому ліжку, у все тій, сповненій рідкими міддю та залізом, сорочці.
Не впевнена, чи ти віддав би мені свого жакета. Хоча ні, стривай. Ти майже не носив його, приказуючи, що був народжений у дощі. У дощі ти й жив. У ньому ж і помер.
За дверима грає оркестр, якась жінка співає знайому пісню. Плачу сильніше, не стримуючи схлипів. Пробач за слабкість.
Падаю додолу, торкаюсь чолом вологої, холодної, як лід, підлоги. Біль душить. Думки глушать.
А хтось сміється. Завжди хтось сміється, поки ти ридаєш. Іноді, у періоди найбільшого божевілля,мені здається, що то Бог.
Цілую ту брудну, стоптану дорогу, уявляючи, що то твої щоки, бо знаю - не можу доторкнутися до тебе через ту стіну. Аби їй трясться!
Новий морок вже близько. Впевнена по ледве помітному вітерцю.
Та у цей раз я не буду його чекати.
Переборюючи усе, здіймаюся, та біжу до тієї двері, з-за якої лунає гучний концерт. Мабуть, у твою честь.
Опинившись біля неї, розумію, що ніяк не відчинити її. Пальці ж бо досі скрючені, немов я у муках.
Темрява наздоганяє мене.
Ще одне переродження.
Я на сцені, у занадто яскравому світлі софітів. Враження, що увесь світ зібрався подивитися.
Зігнута у три погибелі, чую команду оператора, а за нею – слова режисера: «Камера, ви тримаєте її у фокусі? Мотор!»
Інший голос, ведучого, бадьорий та сильний оголошує щось, що я не слухаю, бо надто зайнята невщухаючим болем усередині грудної клітини.
Хтось смикає мене. Дві руки підіймають за плечі, розвертаючи до публіки. Ловлю на собі заінтриговані та голодні до вражень зіниці.
Помічаю, що вдягнена у вогненно червону сукню з довгим риб’ячим шлейфом, що займає усю сцену. Думаю, то для того, аби я не могла втекти.
Шквал оплесків, гул недоброзичливих свистів, тупіт копит.
«Десять. Вісім. Чотири. Сім. Дев’ять. Тридцять вісім!»
Знову оплески та посвистування.
Ті ж руки здираюсь з мене плаття.
Сміх.
Оголена не тільки тілом, а й душею, бо ж на тілі написано все те, що крає мене, я густо зарділась. Рожева пелена покриває не лише обличчя, а й шию з грудями.
«Десять. Шість. Один. Сім. Сім. Тридцять один!»
Щось ворухнулось позаду, ніби привезли стола на колесищах.
Рукоплескання стало гучніше, з’явились незрозумілі крики, свист набув їдкої пронизливості.
Все знайомі руки зжали у долонях інструмент. Відчуваю гидку посмішку на обличчі свого ката.
Секунда, і усе моє тіло наповнилося невідчутним раніше болем. Мої губи відкрились у німому крику.
Секунда, і моя шкіра щезла з мене.
Кат запалив багаття. Ще секунда, та я вчула запах своєї горілої плоті.
Оплески, дитячий плач, мої сльози, що печуть неприкриті м’язи.
Язики вогнева лоскочуть посмуговану тканину та де інде виступаючі кістки.
«Десять. Три. Нуль. Два. Нуль. П’ятнадцять!»
Кат змінює інструмент.
Видирає мої м’язи та органи один за одним, кидаючи їх у вогонь. Публіка захоплено ахкає, зачарована та налякана.
«Десять. Три. Нуль. Нуль. Нуль. Тринадцять!»
Тепер я – лише скелет, голі кістки. Вітер грає поміж ребрами, полум’я лиже стегна. Я готова зустріти кінець.
Але кат зупиняється. Кланяється. Завіса опускається.
Перед тим, як товста темно-синя тканина закриє публіку та журі від мене, помічаю тигрового кольору погляд, перший зліва за величавим суддівським столом.
Мене тягнуть до іншої кімнати. Новий чоловік, у білому халаті, дістає із пакетів органи, м’язи та шкіру.
Операція. Як новенька. Готова до ще одної вистави для таких же зівак.
Набридло, але я замкнута у собі.
Хтось надіслав квіти.
Слова не моєю мовою.
Твоєю.
Пишеш, що вражений.
Красно дякую.
Падаю на м’яке ліжко. Останнє, що пам’ятаю перед тим, як відійти у світ Морфея – пальці на руках розжимаються. Шепчу останні слова. То є вибачення. Перед тобою, перед рідними, перед друзями, перед світом. Перед собою.
…закриваю очі.
Провалююся у сон.
Ніби лечу.
Відриваю очі.
Холодне повітря змушує залізти далі під ковдру.
Немає сил навіть вимкнути будильник. Нехай дзвенить собі.
ID:
370246
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.10.2012 20:50:04
© дата внесення змiн: 28.10.2012 00:26:55
автор: 90yearsoldvirgin
Вкажіть причину вашої скарги
|
