Буває, вже не віриш в чудеса
І як колись, не станеться ніколи,
Нічна сльоза ще нагадає, що жива,
Пришвидшить рух серце гаряче, але кволе.
Що вмить зламало міцність барикад?
Чому слова із присмаком печалі?
Чи то у світі я знайшла багато вад,
Чи то свої не гнала якнайдалі…
Пропахли кволістю заучені слова,
Назад в нікуди пам’ять ще вертає,
Серед мільйонів, мов скалічена вдова,
Куди іти, і що нас там чекає?
Як у пітьмі зробити вірний крок,
Як у пітьмі себе не загубити?
Той крик німий давно уже замовк
І я даремно поспішала жити.
Тепер одна. А скільки ще таких…
Про це історія веліє помовчати -
Поламаних, зневірених, простих,
Самих собою загнаних за грати.
Минуле – тінь. Мов привид каяття,
Та тінь не вічна, як ніщо на світі,
Новий світанок, і нове життя,
Нові маршрути у новому цвіті.
Така вже правда, ми – її раби,
Чому все так – ніхто того не знає,
Відомо тільки – треба далі йти,
Хоча би привідкрити двері раю…