Зійшов до мене янгол. І плеча
Торкнувся поцілунком непорушним,
Від дотику зажевріла печаль,
Тавруючи кривавим слідом душу.
Душа зайнялась світлом полум'яним,
Як свічка перед образом Христа,
Печаль розлилась кольором багряним,
Ввібравши кров на янгольських вустах.
І сльози заструмились рясно з вій,
Відчувши біль небесної істоти.
Чому прийшов ти вкрасти спокій мій?
Скажи мені — чому ти тут і хто ти?
Ти вісник щастя чи володар болю?
Чому приховуєш своє обличчя?
Чому вуста твої таврують кров'ю,
В яку безодню за собою кличеш?
Ні слова не промовив мені янгол,
Розправив крила, пригорнув до себе,
У янгольських обіймах до нестями
Душа вбирала справжні дари неба.
Єдналась з кожним ритмом його серця,
Вдихала ніжність і тепло обійм,
Душа мужніла, не боялась смерті —
Вогонь життя зайнявся жваво в ній.
Знов прокидалась із німого сну,
Достигла й чиста. Тільки янгол блід...
У сутінках розтанув і минув,
Залишивши в душі пекучий слід.
потрібно терміново мітяти стиль написання. класицизм до добра не приведе. але якщо ви пишете просто для себе і найближче коло друзів - то якраз
Хм....Поважаю чужу думку,і намагаюся не вступати в подібні дебати,та ніяк не можу пройти мовчки мимо))Класика - завжди актуальна,та завжди елегантна.Тонкий естетичний смак дозвуоляє творити шедеври в класичному стилі.Автору вірша побажаю натхнення,наснаги,і таки залишатися собою,виробляючи свій неповторний стиль)Що від серця йде - до серця доходить)
Esperanzzza відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за підтримку, головне, щоб вірші від душі були, а форма це другорядне питання, на мій погляд
