а ми садили квіти на морозі,
робили лунки, поливали, сіяли.
оберігалися від хибної загрози,
разом зі снігом почуття свої розвіяли.
ми лікували своє кволе щастя
поїли ліками, а воно уже не дихало.
пили вино, вважавши за причастя,
понапивавшись, трохи з глузду з*їхали.
ми билися в обіймах, як в конвульсіях,
дихали поцілунками й торкалися очима.
розчинялись один в одному, немов в емульсіях
й тулилися до стель плечима.
трощили об мороз рожеві окуляри,
а льодяні осколки падали, як Каю, нам в серця.
поледеніли душі, як в холоднім клярі.
і ми пішли ловити на живця.
усе померзло і нічого не прорвалося.
в такий мороз садити. хіба виросте?
надії почуття так сильно рвалося
крізь щільне покриття самообману звивисте.
а ми садили квіти на морозі,
робили лунки, поливали, сіяли.
оберігаюись від хибної загрози,
ми випадково почуття свої розвіяли.
Дивна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так і є. часто ми не помічаємо найважливішого, в той же час оберігаючись від незрозуміло чого. А найчастіше проблема в самих нас.. просто люди бояться визнати свою вину, шукаючи провину в будь-чому, тільки не в собі
