Років пять не садила Олена Іванівна квітів тих, якщо насівались, то знай – все навіжена косою зкосить...
- Ненавиджу, кляті буряни! – Скажено промовляла.
Через два роки пішли онуки. Віра – найстарша, народила двох хлопчиків. Женя – дівчинку, Маринкою попросила назвати бабуся Олена. Все частіше посміхались. Немає бува бабусі в хаті, то знай, що порпається біля «бурянів».
- Не можу без них, люблю я ті квіти! Вони – це Петро. Це він вперше їх подарував мені, ще й жовті. Це все, що лишилось від нього. – Заводилась легкою печальною сльозою бабуня...
Коло себе й дівчат своїх привчила любити квіти:
- Квіти, то діти. Хто не любить квітів, значить і не любить дітей, - повчала все стара мати.
Дівчата любили квіти. Женя брала натхнення з маминої оранжереї, щоб написати новий вірш.
- Мамо, то мабуть така сильна любов до дітей повернула до Ваших квітів Вас? – питала Віра.
- Так, доню. Ви – мої квіточки, мої айстри!
Тільки Оксана – середня дочка, не любила тих квітів. Все якась мовчазна. І синьоока, чорнява. Картинка! Лиш вона все в дівках сиділа, а за нею і Василь, син голови колгоспу бігав, Ігор – бандуристом був. Такі пісні присвячував їй:
Ой, Оксано, моя мила, моя чорновброва!
Ти до мене ні словечка. Все ж така чудова!
Розіб»ю свою бандуру, струни подарую,
Щоб довести, що без тебе в світі цім помру я...
І так щодня коло вікон тієї крайньої хати...
Світло гаснуло – Мазуренки поснули. Отак бідкався той хлопець, безвідповідь його потрохи стирала. Та вирішив податися хлопець в солдати. І так не бачили в селі його близько 5 років.
- Оксано, бачиш, що з хлопцем зробила? Чому ти постійно сумна, замкнута? Де б знайшовся той тобі вірний з ключами та відімкнув тебе, синьоока?! – Все казала мати, коли хлопці бігали до дівчини.
- Мамо, а коли ж кохання відчувати? Не хочу я все життя літати з одним крилом. Нехай ті хлопці хоч небо до ніг піднесуть, та я ж буду чекати справжнє кохання з двома крилами.
- Ну як знаєш, доню. Та мені б вже хотілося няньчити онуків і твоїх...
