Я прокинулась серед ночі,
одягнулась пішла гуляти.
Як не дивно, недалеко від дому
починав збиратися натовп.
Всі стояли звернувши свій погляд
до зірок темного неба.
Що вони там бачити хочуть?
І собі поглянути треба.
Щось зелене світилось над нами,
не сказала б що дуже яскраво,
і умить промайнула думка -
треба швидше звідси тікати.
Але тут потягнувся промінь
і потяг мене просто вгору.
Невже заберуть усіх?
Ні, лиш мене і мою подругу.
Кімната вся біла всередині
і дуже в ній світло й просторо.
А я не знаю де дітися
і страх підступає під горло.
Той хлопець в білому одязі
має звичайний вигляд,
та що мене в ньому бентежить?
Його нерухоме обличчя.
Така ж асистентка у нього -
молода приваблива жінка,
вона дивиться впевнено й холодно,
вона не моргне і не кліпне.
Я дивлюся стоїть моя подруга,
стоїть немов зазомбована,
а вони досліджують голову,
мов сканують, що в ній приховано.
Ось до мене черга підходить,
і зі страхом прошу без упину -
не чіпайте мене, я ж вагітна,
не чіпайте моєї дитини!
Та обличчя їх нерухомі,
вони мають якесь завдання,
коперсаються в жіночому лоні,
завдаючи нестерпні страждання.
За хвилину уже все закінчили,
мою подругу вже відпустили.
Я хотіла вернутися також,
та, на жаль, уже двері закрили.
Та із розпачем я розумію,
що ніколи уже не побачу
я трави, сонця, дерева, озера,
не побачу коханого-милого.
Я прошу - відпустіть, я ж не зможу
без нього, я не зможу без рідного дому!
Я так хочу радіти, сміятися, плакати,
хочу вірити, хочу кохати.
Вони взяли тоді мою руку,
провели повз прозорої рамки,
і рука моя стала обпечена,
я від болю нестерпного плакала.
Тоді рамкою провели ще раз
і страшний опік враз щезнув.
І відкрились важкі металеві,
до тунелю відкрили шлях двері.
Той тунель пролягав до кімнати,
де лягала я ввечері спати.
Я дивлюся, там спить мій коханий.
Я лягаю. Вже досить гуляти....
