Я навчилась бачить вітер,
Його легесенькі зітхання,
І істеричнії стихії,
Безмежні силою бажання.
Ми говорили з ним до ранку,
Він розповів мені багато,
Про день, про ніч – свою коханку,
Про те, як дико волю мати.
Снуєш собі отак у небі,
Цілий вік, ще від Адама.
Побачив все, те, що й не треба,
Та жаль, його ніхто не бачив.
Ми заклопотані не тим,
Як за монети, то за зброю.
Ізгнивші всім нутром своїм,
Шукаємо прилисток в неволі.
Нема ні часу, ні бажання
Закрити очі і вдихнути небо.
Забули ми про свій початок,
Про дивний сад і грішну Єву.
Немає цінності буття,
Утратилась десь між віками.
Лиш той не має думать про життя,
Хто путь людську встелив гріхами.