Білі тюльпани, стоять не вянуть,
даровані від нього
десь далеко у дорозі,
зітхаючи тамує подих.
Теж сумує... Бачить хоче!.
Рахує дні і ночі, коли
загляне знову в очі
в які так полко закохався.
З якими засинав та прокидався.
В Іспанії длекій,
еСеМеСились по "Неті".
Майже що години
переживали відстань цю далеку,
по "Скайпу" довго говорили.
Доти доки очі не злипались,
історії розповідали з них сміялись
потім сумували...
Лиш на фото обнімались,
що стояло в неї в рамці
а у нього на заставці.
Така щаслива як напише,
сидить біля колиски
як СмС напише,
радісно дитя колише.
Кожнісінького дня
відправляє фото як росте маля.
Як хоче гратись... Як хоче тата...
Він трудится великі гроші обіцяють,
важко заробляє
все до копійчини дружині та малому відправляє.
Скучає і за нею і за сином.
Робота небезпечна,
і дні тянутся наче бескінечно.
Завод хімічний, уже йде 3-тій січень
як не бачились, це наче вічність,
важке питання значеність.
Що дня його чекає,
в віконце виглядає,
проте він веселить родину
говорить про хорошу лиш новину.
- 5 місяців і я приїду
Змушував сімю радіти.
Зациклено минають дні,
вже розтопився сніг.
І до зарплати, довго ще чикати.
Сидів із нею говогив,
у трубці верещав малий.
В них почалась злива,
поганим дивом, закоротила вежу
зірвалася мережа...
Не поговорили, мов обірвались крила
побіг до Банкомату, звязок шукати.
Дощ все дуще поливав
а він вже номер набирав.
Та не судилось додзвонитись...
серце болем билось,
не вдалось поговорити.
Замокший повертався,
заді зграя йшла не озирався,
спішив в домівку,
де винайняв квартиру в тітки.
та голоси все ближче підкрадались.
Лаялись єхидно насміхались.
Та як в найжорсткіших повістях,
не мавши ані граму совісті
напали без причини, на людину.
Що нічого не зробила
із ніг звалили, люто збили.
Спочатку відбивався,
та був безсилий
проти 4-ох змагатись.
На мокрому асфальті,
без свідомості пролежав там до ранку.
Поки перехочі не зустріли
важко ворушився рани так боліли.
Ледь промовляв якісь слова
без паспорту і гаманця.
Залишили вмирати.
Ледь ворушивсь хотів сказати.
В швидкій втратилась свідомість знову,
впавши в кому.
Другий день дзвінка не має,
дружина вже переживає.
- Де же ти подівся... в своєму місті!.
Телефону не бере він поза зоною...
Сидить молитву промовляє перед Іконою.
За те щоб все було гаразд
болить та колится за нього голова.
- Де ж він пропав...
Спокою в душі нема.
Так пройшов вже місяць
сумні думки у голову все лізуть.
Не хочется нічого, сидить та плаче
просить Бога. Нехай верне її живого.
Стікає куча варіантів...
Це ж чужа крїна!!!.
Там вбивають за валюту діаманти
гірше ніж на Україні.
Та сильну має віру, що повернется приїде.
Буде чекати, без нього не зможе.
Просить: - Приїдь... Це буде свято
їй за життя дорожчий.
Іде вже 5ий місяць, не має звістки
надієтся всеж і чекає,
не міг він зрадити,
вірить словам що довіряє.
Час вибору не залишає.
А він лежить в лікарні,
поки намагання марні,
закордонних лікарів.
Проте стараются вернути в дім.
Поставити на ноги
не дають гарантії що зможуть.
Проте за тиждень, прийшло
ускладнення в легені не доходив кисень.
Лікарі заметушились
все що від них залежало робили,
а десь далеко син із мамою
молились. І благали, щоб ангели охороняли,
в домівку повернули
та в небесах слова почулись.
Ще пару днів минуло,
як прийшло в палату чудо
він розплющив очі, о четвертій ночі.
Важко на душі, та пусто у думках
його повернення у світ,
малювало радість в лікарях.
Допомогли багато, памяті вернутись,
він згадував що вже є тато.
Сидить. Та хочется на мить забутись.
Важко працював він на родину
щоби забезпечити дитину,
та по різному все є на світі
шумить тихенький вітер...
Пожовкле листя розкидає
як й ті гроші що пішли на лікування,
лиш до дому добиратись вистачає
нехай тим крадіям Господь дасть покарання.
Багато пересадок
а на обличчі шрами,
лишили про Америку сумний осадок
летить над рідними гаями.
Вже рідне міто, змінилось небагато
іще не пізно, постукав в рідну хату.
Старенька жінка відчинила.
- Ви до кого?
Нічого не сказав обняв її що сили.
Та дякував до Бога.
- Мамо. Рідненька... Я повернувся!
Рідна моя ненько... Тут шум почувся.
З кімнати вийшов хлопчик.
- Синку я твій тото!
Сльозами в мами заливались очі
від радості що непереказати.
А тут й вона прийшла з роботи
невіривши очам, відпали всі турботи,
поцілував її обняв.
Отак буває, що вадача покидає.
Та дарує шанс почати знову
головне не гроші! Головне життя прожити у любові.
12 квітня 2011 року...
Ель Демір відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Брігадо (тобто дякую) Мені теж сподобалась Не подумай я це фото в Івана Франка не свиснув, я не крадій! Я просто тихенько взяв та зробив копію, і поставив на місце
