Стікає рік у осінь, день у вечір.
Я бачу в них щось спільне і подібне.
Задумане і вірогідне
відбулося, і "на гвізку вуздечка".
Ще дня відлуння відчувають плечі,
та спокоєм повита хата рідна.
Солодкі лінощі повзуть під вії,
як крапка, підсумок в кінці поеми -
вечеря на столі і так буденно
біля криниці діти руки миють.
Про зорі вечорові вікна мріють,
з-під яблунь виповзає тиша темна.
А ранок і весна несуть в собі тривогу,
лиш позіхає сонна невідомість,
здивована пташинна невагомість
пронизує повітряну вологу.
І промінець через горби-пороги
протягує дитинячі долоні.
Весни надіям - підсумок осінній,
тривогам ранку - вечорова мудрість.
Осягнута, здається, нова сутність,
та цю оманливу стабільність
наступні не сприймають покоління
і новий ранок - невідома самобутність !
