Пам`ять на запилених картинах,що зв’язані шнурами часу гниють у чорних кутках. Вицвілий блиск очей і лиш трепіт серця під час перегляду зниклого в нікуди часу говорить про те,що колись це усе було живим.Cкільки таких картин було знищено нами?Коли ми витягнутим зі спини ножем різали їх на тисячі дрібних клаптиків і з розпачем дарували їх вогню.Cкільки незакінчених картин були змиті сльозами?Блаженство душі коли з того,що приносить відразу чи біль залишаються лиш розводи…Це шрами?
Взявши фарби в руки я довго сумнівалась з чого починати сьогодні.
…Синій…
…Жовтий…
…На жаль сірий,який плавно набирав все чорніші і чорніші тона.Виводивши знайомі риси рука почала тремтіти.Картина спотворювалась чим раз більше і більше,під моїм пензлем народжувався страх.Він єхидно сміявся з мене підморгуючи.Дратування переповнювало.Виводячи все нові лінії я намагалась змінити образ та він робився все огиднішим і віяло жахом.
З середини почало вириватись щось…Прокрадаючись по моєму тілі шукало вихід на зовні.Тремтячі руки викинули кісточку і вмить кинулись прикривати обличчя,яке пронизувала слабкість.
Мить...
Відчай…
Це щось знайшло вихід?Відчувши гарячий потік сліз по своїх щоках я впала на коліна.Не знаю скільки пройшло часу,мене почала охоплювати злість,приплив жаги розплати заволодів розумом змушуючи відкрити очі і подивитись на картину.Знайшовши на підлозі тюбик з фарбою я вичавила фарбу на руки і кинулась хаотично замащувати все,що було зображено…
Захекана і втомлена я зрозуміла,що їй нема,що робити у моєму житті.Залишаючись без сьогодні я відкрила двері на балкон і не сумнівалась ні секунди,викинула те, що не мало існувати.Беручи наступного разу пензлик у руки я знаю,що це повторюватиметься.Тепер я не боюсь,а лиш знищую те,що не повинно бути…Так вважає моя реальність.