|
Порвуться ґрати всіх ілюзій, і стане вищим раптом небо
В руках тримають шлях до волі, але їм трохи більше треба.
Летить принцеса кароока, напроти неї - ясно-сіра:
Плечем діткнулись одиноко - спинились на шляху у вирій.
І пам'ятають, і забули розбите в друзки полотно.
Якщо на півшляху зіткнулись, то, певно, все ж воно було...
- Ти моя мрія нездійсненна, олюднена у плоть і кров!
- Яка ж ти чудно-незбагненна... А світ тебе не поборов...
Ти з самого дитинства мала мій карамельний сонцерай,
А все ж плануєш утікати у той холодний кригокрай...
Спустились плавно дві принцеси на землю, щоб перепочити.
Вони в душі - дві поетеси, їм є про що поговорити.
Одна в мереживах зими - напівпрозорих, сніжно-білих,
Червоно-жовта, наче літо - лиш поглядом та друга гріла.
І тут, мов блискавка на сонці, іскра ідеї сліпить очі:
"Ти думаєш про те, що я? Ми ж у сусідні царства хочем...
Бери мережива зимові, і діамантове намисто,
Мені віддай одежу літню, сережки сонце-золотисті."
"Нас не впізнають. Це чудово! Ми ж дійсно схожі - тільки очі..."
Та щось уваги не звернули. То ж не якийсь-бо знак пророчий...
Хай від пророцтв тікає доля, хай вичакловує умовність...
У світі, де принцеси жили, ваги не мала послідовність,
Чи логіка холоднокрів'я, чи навіть райдужка очей...
Для відчайдух, що мчать у прірву, не змінить барва суть речей.
Вступила кожна в новий дім, який колись був тільки мрія...
"Ох, як красиво!" - перший оклик, та десь глибоко щось жевріє...
Щось на зразок розчарування. Трава зелена лиш здалека,
Прийняти, так, як є, всю правду... Насправді, дуже це нелегко.
І раптом здАлось пекло раєм, а рай зрадливо запалав.
Не тішить більше зелень гаю, а холод до кісток дістав.
І все чуже, і це ж навіки. А там - домівка, рідний шум,
І рідна тиша... Скільки, скільки намріяно крилатих дум
Про ці пейзажі, вже досяжні, про ірреальні надсвіти...
А все банально, нудно, страшно... Куди тепер обом іти?
І здогадалися царівни: не там шукали, ой не там...
І нащо тільки нарікали? Втридорога дешевий крам
У долі виклянчили ледве, він обернувсь в космічний пил.
Не треба було їм мінятись, не треба було дужих крил.
Й, по суті, з чим вони зостались? Що бачили в своїм житті?
Красою навіть не втішались, а лиш блукали в забутті.
Скажіть, хоч раз когось кохали? Де ваші замки і хати?
Не вигадані а реальні, де вами створені світи?
ID:
418199
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 13.04.2013 22:14:04
© дата внесення змiн: 14.04.2013 12:11:22
автор: Хвостатий Їжак
Вкажіть причину вашої скарги
|