"Не проганяй мене, прошу!"-
Молила Зиму Пізня Осінь.
І сльози краплями дощу
Збивали паморозь з волосся.
"Ти знаєш, разом нам ніяк."-
Зима білява відказала.
Холодні нотки у словах
Морозом серце пробирали.
"Куди ж тепер мені іти?..."-
Прошепотіла Пізня Осінь, -
"Усюди льодяні мости,
Усюди сніг вітрище носить!...
Чатує смерть на кожен крок...
Нема доріг, лиш біле поле...
Нема протоптаних стежок..."-
Прошепотіла Осінь кволо. -
"Не проганяй мене, прошу!..."
Зима всміхнулася злостиво
"Йди геть! І сльози із дощу
Не допоможуть! Час вже сплинув!
Ти не потрібна тут мені…
Чи ти цього не зрозуміла?»
Холодні очі… Крижані…
А в них ненависть тихо тліла.
«Тоді навіки прощавай…» –
Крізь сльози посміхнулась Осінь.
І зовсім тихо відійшла,
В снігу сховавши ноги босі.
"Не проганяй мене... прошу!" -
вітри стогнали в дисонансі...
Сніжинки з краплями дощу
кружляли у чудному танці....
