Я крізь темряву йшла, що у тьму сутінкову і мряку
Світло моє наполегливо кутала ніби в мереживну шаль,
Одиноко шукала я душу розбиту у гніві в сяйливі уламки…
…та, вогником в мить спалахнувши, те сяєво зникло. Все, край.
До м́ежі дійшла. Над прірвою привидом стала –
Розгублена й зблякла, на віях застигли крижинками сльози.
Бурулькою впасти хотілось униз і розбитися в друзки об камінь…
Завершений мною сюжет і для драми написаний образ.
Що ж… Не змогла вберегти свій світогляд - крихкий і чутливий;
Не встигла свою власну душу як слід захистити від інших;
Собі я дозволила світло згубити, а решті – обрізати крила.
І як далі бути? Без сонця хіба варто жити?
