Розмови із літом про дощ, але не про погоду,
Що за день існування вже втретє схопило ангіну.
За компанію з ним я ковтала пігулки – свободу,
А воно мене гнало до когось, штовхаючи в спину.
Хоч усе забувалось, хриплий голос так само наскрізно…
І руки вже звикли,що хтось надто із ними сміливий…
Й коли хтось не байдужий, що спати лягаєш пізно,
Мабуть, це й називається «на всі 100% щасливий».
Суперечки із літом щодо кольору завтрашніх вишень,
Кінчались одним – переспілістю й інколи недо-
Суперечка в мені. Під вагою тупих самознищень
Так хотілося жити й цілувати розхристане небо…
Бо кінчалося все. Навіть я, ніби вранішня кава…
Як барвисте дитинство від’їхало велосипедом…
У безцінні моменти не робилися фото «на аву»,
А всі теплі слова все частіше здавалися медом…
Так хотілось любити і нічого, здавалось, не треба,
Тільки б довгі прощання і хоч рідко улюблені квіти...
Як щасливий від того, що хтось думає зараз про тебе,
Мабуть, це й називається з головою зануритись в літо…
