Отговорила роща золотая
березовым,веселым языком,
и журавли,печально пролетая,
уж не жалеют больше ни о ком.
Кого жалеть?Ведь каждый в мире
странник-
пройдет,зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
с широким месяцем над прудом.
Стою один среди равнины голой,
а журавлей относит ветер в даль,
я полон дум о юности веселой,
но ничего в прошедшем мне не жаль.
Не жаль мне лет,растраченных напрасно,
не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
но никого не может он согреть.
Не обгорят рябиновые кисти,
от желтизны не пропадет трава,
как дерево роняет тихо листья,
так я роняю грустные слова.
И если время,ветром разметая,
сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так...что роща золотая
отговорила милым языком.
***
Гай золотий відгомонів
березок мовою дзвінкою
і клин лелечий пролетів,
жалю не взявши із собою.
Кого жаліти?Кожен подорожній:
пройде,ввійде,знову рушає...
Ночами марить дім порожній-
всіх,хто пішов,він пам"ятає.
Місяць,ставочок коло хати;
лани,ліси,місцини рідні-
завжди нас будуть пам"ятати,
хоч може,ми того не гідні...
Стою один серед рівнини,
лелек відносить вітер в далину:
думки мої в юнацьких днинах-
не жаль,що їх не поверну...
Не жаль часУ,що марно проминає
й душі не шкода веснянОго цвіту.
У саду горобина палає,
та нікого не може зігріти.
Бо кетягам жар той не шкодить,
не помре пожовкла трава.
Сльозами листя вітер котить
й сумні я зроняю слова...
Якщо час їх вітрами розвіє,
непотрібом кудись змете,
скажіть -покірно гай німіє,
згубивши листя золоте.
