А на ранок від нашого шляху залишалися тільки шматки, покраяні шматки уже неживих тіл збитих собак, котів, птахів. І ми сказали собі, що будемо оберігати їхні вологі душі в коробочках з-під чаю або в коробках з-під взуття.
Бракувало їжі і запасів тепла.
"Припиняйте вже цю "монотонну війну", - сказав нам жебрак на прикордонній дорозі і пропустив в іншу країну.
Ця деградація вимагала пошуку Бога. Чогось бракувало за пазухою, чогось присутнього. Ти сказав, що мабуть Бог міг теж податися у світи, як ми, але я не хотіла в це вірити. Хоча бачила, як ВІн з важким рюкзаком сідає у поїзди, Його мимоволі штовхають ліктями, іноді хтось каже "перепрошую", але Бог так і не заходить до вагону. Цілу дорогу Він курить. Він знає, що ми шукаємо Його. Йдемо за Ним по п"ятах і навіть намагаємося зупинити. Трохи Йому смішно, що ми такі непристосовані..
З усіх коробок раптом крізь дирки в рюкзаках до Нього починають злітатися душі, труться об Його колюче підборіддя, не знають меж.
А Він каже нам "діти" і засинає. Мабуть ж і втомлений, я вкриваю Його пледом і думаю, що це приємно піклуватися про Бога, тепер, нарешті, коли Він стільки років піклувався про нас.
