Ось так, з думками про одне минуле, вирушаємо на зустріч до іншого. Дівчина зі штампом минулого в теперішньому, яка шукає майбутнє. Смішна фраза але, чомусь якраз зараз вона точно описувала мій стан. Тож, не гаючи часу, я перевдяглась і попрямувала просто на зустріч. Щоб посидіти і ні про що особливо не думати. Гарно відпочити, коротше кажучи. Себто Антон вже розцінювався як просто атрибут цього відпочинку, а не його головна частина. Зараз не хотілось особливо заморочуватись, наразі хотілось тільки одного – випірнути з цієї всюдисущої напруженості атмосфери, від весільного клопоту, нагальних справ на роботі та прийдешнього минулого. Хотілось, ніби страус, заховати голову в пісок і вдати, що ти вільна, щаслива і самодостатня людина, яка просто вміє відриватись і посміхатись життю. Яка цінить власний час, але хоче хоч його шматочок використати якось не надто прагматично, а просто дати вихід емоціям і отримати позитиву. Ось і моя зупинка. Антон стояв насуплений, чи від того, що накрапав дрібний дощик, чи від того, може, що я запізнилась, хоча лише на пів години. Ну, що поробиш, ми, дівчата, вже ніяк не можемо без суцільних спізнень. То там відволічемось, то те займе більше часу, ніж гадалось на справді. Ось і виходить, що скрізь вчасно не встигнеш. Така то є наша сутність. Я не хотіла довго пояснювати, що мовляв затори на дорогах, чи ключі довго шукала, це все зазвичай входить до мого арсеналу вибачень, за те, що не встигла вчасно з’явитись. Тож, прийшлось просто посміхатись. А що, це ж головна зброя жінок. Просто посмішка. Перед нею дуже тяжко встояти. Він спочатку не ставав м’якшим, мовляв, ти бачила котра зараз година, чи тобі подарувати годинник. Я мрійливо посміхалась, ну, чомусь сьогодні вкрай не хотілось якихось з’ясувань стосунків. Потім він почав говорити, що надворі дощ. Могла б і пожаліти його бідну душу. Але це для мене був вкрай не доречний аргумент. Я ж бо дуже любила дощ. До глибини душі. Дощ – це як вияв емоцій природи. І він буває, як наші емоції,дуже різний. То поволі накрапає рідкими краплями, то зривається раз по раз і з такою ж швидкістю закінчується, як і починається, то поволі великими краплинами окутує все і підкорює в свій полон. Я просто фанат дощу. Це, напевне, моя стихія. Це той час, який можна провести по різному, але неодмінною його складовою є саме це явище природи. Саме завдяки ньому можна побавитись влітку, відчувши себе дитиною, просто радіти кожній свіжій, терпкій краплині і вдихати аромати рідкого озону, що накриває свою прохолодою та свіжістю. Дощ – це, ніби істерика. Це, немов якесь самовираження. І в дощ буває по-різному. Одним він приносить гору смутку, пригнічує, закидає теми для самоаналізу. Інші переймаються, що злива попсує їх день, плани, одяг. А я люблю загорнутись в якийсь теплий плед і сидіти на вікні з чашкою гарячої кави, спостерігаючи, як шумить за вікном цей потік води, що плине з неба. Тож, аргументи Антона мене не переконали так точно. Та й те, що було на вулиці навряд чи можна було назвати дощем. Це більш нагадувало його відгомін. Просто час від часу небо зривалось тонкими й прозорими слізьми і тут же заспокоювалось, вгамовувалось, ніби намагаючись довести свою серйозність і неможливість розпачу. Тож, ми попрямували в кінозал. Кіносеанс видався веселим. Ми сиділи і гиготали над кожною сценою. Обговорювали кожного актора і кожен епізод. Говорять, що темрява кінотеатру зближає. Ага, тільки там можуть вміститись більше півсотні людей, які одночасно будуть сидіти, щось дивитись, обговорювати, голосно плямкати та шелестіти пакетами від чергової порції калорій для організму. Але кіно - це добре. Ти поринаєш в світ чогось ірреального та іншого. Ти переймаєшся долею героїв. Ти живеш, ніби поруч з ними. Хоча іноді так кумедно було б уявити, а що якби про тебе знімали фільм. Або якщо ми й так є героями чийогось твору. І живемо вже по заздалегідь написаному сценарію. Говоримо репликами. Ходимо серед декорацій. Цікаво тоді було б подивитись цей фільм. Або зазирнути в майбутні сцени. Хто ж тільки так знімає? З першого дублю. Без права на помилку. Якась малобюджетка виходить. Говорять, що, перед смертю людина згадує все, що в неї було. Ніби продивлюється наскільки вдало вона зіграла свою роль. Як ніби в монтажній. Але кожна роль – головна. І кожен має свій, окремий фільм. І він для цієї людини – шедевр, своєрідний скарб. Котрим потрібно дорожити і робити все, щоб потім не було соромно за безцільно потрачені роки. Ага, так ось ми посиділи, потім вирушили до піцерії. Народу скупчилось достобісу. Але ми врешті знайшли собі столик і замовили здоровенну піцу, пару салатів та по пляшці пива. Так, я не належу до вишуканих леді, які не дозволять собі попоїсти на людях. Я їм тоді, коли маю апетит. І мені абсолютно пофігу на чиюсь думку з цього приводу. А що тут такого то? Їсти – це чергова потреба людини, чисто фізіологічна. І тут мораль не діє. По крайній мірі для мене. Тож, ми сиділи і говорили про людей з минулого, про наші минулі дії. Про наше минуле. Так, якось дивно… Тоді ще стосовно мене й нього існувало слово «ми». Стільки часу пройшло, як все змінилось. Тепер ми, як старі добрі друзі, проводимо час разом. Хоча чим дружба відрізняється від кохання? Тільки наявністю сексуальних відносин? Виходить що, всі ми так чи інакше зв’язані між собою певним видом відносин і різняться вони тільки наявністю чи відсутністю постільних сцен. Дивно. Але так воно й є. але різниця в тому, що, напевне кожен друг зможе зайнятись з тобою таким-сяким сексом…А не кожен коханець зможе бути вам другом. Якесь замкнуте коло виходить. Потрібно типу шукати собі коханого, який забезпечував тобі б і плотські, і моральні потреби. Саме таким був для мене свого часу Антон. Але ключове слово тут БУВ. А тепер я просто не знаю, що могла б до нього відчувати. І чи змогла б знову почати все з початку. Просто не знаю. Тому і не хотіла особливо про це думати. Тут йому подзвонили. Він вийшов. Не зрозуміла. Що це значить? Мій мозок почав потихеньку обдумувати ситуацію. Типу, він не хоче, щоб я чула про що, з ким і як він говорить. А значить це жінка. Можливо, в нього хтось є. напевне в нього хтось є. 100% в нього хтось є. О, Боже, тобто в нього хтось є. тобто він нічого уже й не хоче від мене. Тобто ми правда тільки друзі. Тобто … Ей, що це? А, можливо, людині просто необхідно поговорити в тихому, негамірному місці про власні справи.? А моє его вже вирішило, що його образили. Через пару хвилин він просто повернувся і, ніби нічого й не було, став далі їсти. Я також не стала розпитувати. Аж раптом фраза від нього:
-А в тебе хтось був ?
- В сенсі?
- Ну, поки ми не зустрічались…
- Це питання просто збило мене з пантелику. Так. Я зустрічалась з молодим чоловіком. Але потім він поїхав до Лондону. А ось сьогодні повернувся… А що? До чого тут взагалі це?
- Ну, просто в мене також була дівчина. І це вона телефонувала. Ми досить довго зустрічались…
-Тобто, і досі?
-Я не знаю, ми саме зараз це обговорюємо…Розумієш, коли я приїхав в Київ, я відразу згадав про тебе. І, як ми зустрілись…і все ніби знову… і я був абсолютно щирий в тому, що говорив…
- Стоп, що ти хочеш сказати? Тепер ти вирішив продовжити зустрічатись з нею? Чи що?
- Та ні…Не знаю. Зараз я нічого вже сам не розумію…
Ось саме в цьому місці мені підступив гіркий жмуток емоцій до горла. Я задихалась. Я просто не могла сказати ні слова. Я не хотіла зараз різких заяв. Я не хотіла говорити неприємних фраз. Та й не мала на це право. Адже, у всіх є особисте життя. І він мені нічого не винен. І як і я йому. Але чомусь стало гірко на серці. Якщо він не визначився то чому ж тоді до мене звертається? ЧОМУ МЕНІ ТЕЛЕФОНУЄ? ЗАПРОШУЄ? ДЛЯ ЧОГО ВСІ ЦІ СЮРПРИЗИ? Просто так, щоб не бути самотнім в Києві. Чи щоб в черговий раз довести собі свою спроможність зваблювати?ось так маєш. Не гірко, якщо ти не визначилась. Але при цьому картаєш себе за це. Але також дуже гірко, коли ця людина, варіант якої ти розглядаєш, не просто не вирішила щодо тебе, а ще й має ще когось. Тому я просто встала і без слів вийшла з піцерії. Він намагався мене наздогнати. Але офіціант і несплачений рахунок його зупинив. На радість - таксі було зовсім поряд. Тому я сіла і намагалась просто зникнути. Вимкнула телефон і попрямувала додому. Я сиділа на задньому сидінні і плакала. Ну, як плакала. Я спостерігала як краплі літнього дощу тихо і плавно стікали з таксі по склу і нижче…а потім виявилось, що і по моїм щокам збігають дрібні краплинки солі. Ось так завершився цей день. День, що мав бути релаксом став нервовим потрясінням моєї психіки. Хотілось нікого не чути і не бачити, просто втекти, що я й намагалась зробити. Вдома, воно якось легше. Там, як кажуть, навіть стіни допомагають. Тому саме туди я й поспішала. Хотіла закритись там у власній мушлі.
ID:
455070
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2013 00:37:29
© дата внесення змiн: 18.10.2013 00:40:16
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
