|
Ось так, чомусь зараз зовсім не хотілось їхати. Я прагнула ліпше лишитись в Києві, а не добиратись до свого омріяного міста Лева. Місто, що колись було лише чарівною казкою для мене, зараз стояло на перепоні мого особистого вибору, мого особистого щастя, мого особистого життя. Чи не занадто особисто то? Але зараз просто все всередині тріпотіло. День проходив якось холодно й байдуже. Сірими рутинними здавались мені всі справи. Ніби не відрізнялись один від одного магазини, люди, перехожі, авто. Все було якось мимохідь. Адже в думках було щось геть інше. Щось своє. Тут мої залиті почуттями міркування перервав дзвінок. Незнайомий номер. Дивно. Може, це шеф. А що знайшов ліпшу кандидатуру на відрядження. Боже, аби це й справді було так!!!
- Добрий день, я вас слухаю.
- Привіт, Аліса! Це я, Андрій! Що ти там? Як ти?
-…(Так, це був явно не шеф…я й забула, Андрій…) Та, а що, я нормально, збираюсь до Львова…А ти там що?
-О, далеко. Але це ж твоє омріяне місто. Напевне ти - на сьомому небі від щастя. Та, я якось без грандіозних новин. Завтра до Луцька їду. У справах. А так все потихеньку. Адаптуюсь. Так, не вийде зустрітись?
- Ну, вибачай. Але ні. Ти ж бачиш, завтра об 11тій маю бути на представленні нової програми, так що я також у справах. Отже, ніякої романтики. Суто робота. На жаль, не зможу приділити тобі уваги. Поки що. Шкода…
-А ти чим їдеш?
-Потягом. Сьогодні о шостій виїжджаю, потім годині о четвертій вже на місці буду. А там в готель, сподіваюсь відіспатись, а то у потязі якось і не поспиш.
- Та, ти права…Хоча, чуєш, а якщо ми виїдемо на машині десь годинці о десятій вечора. Я все одно проїздом. Так і компанію мені складеш, і комфортніше.
- Та, в мене вже квиток придбаний. Я не знаю навіть…
- Ну, квиток ще не пізно здати. Якщо бажання є…Давай, вирішуй.
-А чому б і ні. Давай. Тоді ввечері ти заїдеш о якій годині?
- Давай десь о дев’ятій. Ще кави поп’ємо. Влаштує?
-Добренько. Тоді до зустрічі. Чекаю.
- Як давно я цього не чув!А де ще «цілую»?
- Андрію, не перегинай палицю. То було давно і не правда.
- Не так і давно. Але добре, що ти згодилась. Я також чекаю!
Ось так, тепер я вже не буду проводити купу часу в купе з якимось тимчасовим співмешканцем, який те і діло буде норовити щось випитати особистого. А потім ти пів ночі або розповідаєш всі перипетії свого життя, яке просто було вкрай насичене несподіванками, несправедливістю та любовними історіями. Якийсь романтично-героїчний епос, де ти - центральна особа, що безкінечно потрапляє в якісь пригоди. Або може бути й інша версія даного сюжету. Ти будеш покірно вислуховувати про таке ж шалене життя іншого. Коротше кажучи, в будь-якому випадку час буде плинути безкінечно. Ні, не те щоб я не любила потяги. Навіть навпаки. Але якщо подорожуєш з компанією. Тоді і час спливає непомітно. І ніби години скорочуються. І краєвид за вікном стає гарнішим. І люди навколо добрішими. І тебе вже не добивають ні маленькі діти, які весь час невтішно ридають, ні чоловіки, що так і випромінюють свій аромат на весь вагон, ні жіночки, що постійно пропонують якісь делікатеси для гурманів. Але на сьогодні компанії не планувалось. Тому переносити все це самотужки чи вибрати цікаву і більш комфортну подорож…Так, тяжкий вибір…Саме собою все вирішилось. Тож, я готувалась до десяти годин сумісного освоєння нових місцевостей. Потрібно було навести марафет. Ну, щоб не соромно було на людях показатись. За це я й прийнялась. Все рівно інших планів я не мала.
Тож, після півгодини праці над собою, я вже бачу звичний результат. Тим паче, що образ після вранішнього приведення себе в стан бойової готовності вже потрібно було тільки відкоригувати лише деякі деталі. Тепер все виглядало відмінно. Саме до такого відображення я й звикла. То пречудово, коли ти подобаєшся собі в дзеркалі. А не та жалюгідна картинка змушує тебе замислитись про купу комплексів щодо власної досконалості. Але, як говорить салоган однієї компанії «Ви цього варті!»
Тож, декілька хвилин і вже і всі речі спаковані. А годинник вперто показую 17.30. Чекати… Що за нестерпне відчуття. Коли ти просто сидиш і надієшся, що час сплине непомітно. Але хвилини тягнуться, ніби гумові. Вони просто невблаганні. Ми взагалі є заручниками часу. То він змушує нас поспішати, невпинно біжучи за стрілками годинника. То навпаки - ми повинні чекати призначеного часу, і просто згорати від нетерпіння. Чому не можна все перемотати, як якесь відео на комп’ютері? Чому так не буває? Але ні. Ми не можемо просто перескочити, зазирнути далі. Так, я знаю, що потрібно планувати наші дії дбайливо. Тоді й не буде таких прогалин. Але як же тоді твердження, що все найкраще в нашому житті трапляється несподівано? Саме тому мені й не властиво бути виваженою та розміреною. Отже, через це у мене все скачкоподібно – то я просто гаю час, то галопую, намагаючись наздогнати згаяне. Мій потік думок порушив раптовий дзвінок. О, Антон!!! І на душі стало знову якось дивно. Ніби серце заливали шоколадно-медовим сиропом. Ніби метелики злегка торкались шкіри. Навкруги бриніла ніби мелодія весняних дзвіночків. Так, знов поринула в себе. А замість того потрібно було просто взяти слухавку. Що власне я нарешті й зробила.
- Привіт, моя подорожуюча жабка. Як ти там? Вже на вокзалі?
- Привіт, сонечко (фу, це я сказала… фе, мені стало бридко від самої себе…я ніколи не любила цих солодко-притворницьких фраз, на кшталт цієї… чому всі постійно говорять «коть, зай, сонечко»? так легше себе не видати? Але чомусь несподівано цей штампований вислів вилетів з моїх вуст і вже нічого не змінити…О, Боже, тільки б він цього не почув…не придав цьому ніякої уваги…а тепер ще один нежданчик – як пояснити, що я не їду потягом, і з ким, і для чого, і як я добиратимусь…брехати не хотілось, тож, трішки прикрасивши історію я видала таке…) Та один знайомий їде у справах через Львів, а ти ж знаєш як я не люблю сама подорожувати, тож, я просто вирішила скористатись шансом і вбити так сказати двох зайців відразу. Та ще й пізніше виїду. Раніше там буду. З комфортом. А ти там що? Весь в справах?
-Так, ну, то добре тобі напевне. А що за знайомий? Я знаю?
-Та ні. Це мій товариш з Києва…(ну, а що ж говорити…якось негарно буде так відразу переривати ідилію, що тільки-но почалась своїм минулим, тим паче, що наразі він насправді мені товариш, тобто, я нічого не збрехала!)
-А, зрозуміло…Ти запитувала на рахунок справ, то я якраз прямував в таксі на вокзал, щоб провести одну красуню на потяг, а вона як вияснилось не їде.
- Яке співпадіння…Ну, може, передаси їй привіт, а як вирішите, що там і як, то може приділиш увагу й моїй скромній особі.
- Дуже смішно пожартувала!!!так ось, красуня, тепер мені потрібно розвертати таксі і їхати додому…
- Так? А приїхати в гості не хочеш? (це я сказала? Зазвичай, я не настільки спішу і не настільки прямолінійна…)
-Я чекав на це і вже аж ніяк не сподівався, що ти це скажеш. Скоро буду! Чекай! Обіймаю!
-І я тебе!!!
Ось так. А тепер намалювалась ще одна проблема. Чому ж я не подумала, що зустріч двох чоловіків, які відіграли в моєму житті вирішальну роль повинна відбутись сьогодні? І як я все це поясню. Залишається сподіватись, що або в Антона виникнуть справи, або Андрій буде мовчати й не скаже нічого зайвого. Так, зараз я нагадувала собі вже якусь занадто закохану Індіану Джонс – сама вигадувала собі пригоди й сама в них поринаючи, не знала, як вивільнитись! А ще я перестала думати взагалі. Я жила відчуттями. Я керувалась інстинктами. Фу, невже це знову? Невже зі мною ще може таке траплятись? Дурна, але закохана. Що це? Поки що я не могла дати відповіді навіть собі ні на одне запитання. Я просто жила й сподівалась, що плити за течією – найкращий вихід!!!
ID:
455268
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.10.2013 01:07:09
© дата внесення змiн: 19.10.2013 01:07:37
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
