«І я прийду в життя твоє
тебе, незнаного, впізнаю...»
Ліна Костенко
І ти прийшла в життя моє,
як, наче вчора, обіцяла,
коли ще юність процвітала.
Не впізнаєш? Який не є,
а ти прийшла і це – не мало.
Для мене це такий сюрприз
і радість душу розпирає,
коли поезією раю
ідеш на зустріч, як на біс.
Не жаль, що ми без брудершафту,
та жаль, що сива борода,
а ти смієшся з фоліанту
ще зовсім, зовсім молода.
Якби я знав, що так давно
ти нашу зустріч напророчиш,
то я подався б світ за очі
аби з тобою заодно
«...в пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба…»,
а більш нічого і не треба,
коли не вистачає слів.
Своє мені вже не сказати, –
на все завжди знайдеш патент.
То краще просто помовчати,
щоб душу не розбити вщент.
Із долею не будеш битись.
Не наздогнати молодих.
Ти поспішила народитись,
а я, мабуть-таки, не встиг.
Але якби дебют і склався,
то ендшпіль, як на рану сіль.
Як не тебе, то Вас боявся б.
Мабуть таким же впертим вдався,
що б’є недоля, наче міль.
Мабуть за те, що не набридло
до Музи шлятись все життя.
і що було безмежно стидно
тебе не знати до пуття.
Отак собі і прожили, –
не позичали біографій,
не розсилали фотографій,
неначе то й не ми були.
На прохідне немає часу,
аби ступити лишній крок
чи то з Олімпу, чи – з Парнасу,
як інколи, буває, Блок.
Тепер вже нас догнала старість.
Як кажуть, – кожному своє.
Життя безплатно роздає
то жаль, то сум, то тиху радість,
що ми для когось десь ще є.
Що без нарацій роздивились,
яка конклюзія глави,
де Ти навіки залишилась,
а потім появились Ви.
По Ваших книгах я навчився
не ждати манни з висоти.
І скажу, Господи, прости,
якщо я знову помилився,
відрікшись з легкістю від Ти.
Хоч жартувати з цим не можна,
та на регістрах всіх октав
я Вас люблю цілком серйозно.
Я Ваші вірші цілував.
Але вписавши ім’я Ліна
у не підписаний альбом,
я вже не стану на коліна,
щоб знала вільна Україна,
що я не був чиїмсь рабом.
.......................................
Тяжіння душ таке земне.
Ми поглядів не відривали,
коли сторінку відкривали
в надії − доля не мине.
Всі ті зажурені роки
Ви так далеко заглядали,
але й на відстані руки
все ж не помітили б мене.
Та факт −
незнаного впізнали.
ID:
455679
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.10.2013 14:01:49
© дата внесення змiн: 21.10.2013 14:01:49
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гра на емоцii-падiння, пiдйом,знову оберти...
