|
Інколи жити просто не хочеться. Світ виглядає в чорно – білих тонах. Та варто пам’ятати: вихід із ситуації є завжди. І в найбільш неочікувану хвилину, коли вже варто сказати: «Все»,- знаходиться той, хто тебе підтримає, вкаже правильний шлях.
Лілія стояла на перилах мосту. Внизу весело протікала річка, в якій відбивався золотавий місяць. Дівчина стояла непорушно, тільки вітер грався її рудим волоссям. На набережній панував спокій. Лише де-не-де чулися голоси та веселий сміх закоханих пар. На очах у Лілі виблискували сльози. Вона вже не плакала, а тільки непорушно стояла і дивилася у водну блакить…
Її серце не відчувало ні болю, ані жалю від того, що він її зрадив. А вона ж його кохала і досі кохає. Більше так жити неможливо. Лілія хоче віддатися річці. Нехай вона віднесе разом із нею її кохання й біль втрати. Ще крок - і вона порине у забуття. Як поранена лебідка, вона падає вниз. Легеням не вистачає повітря. І…далі дівчина нічого не пам’ятає.
У лікарні панував хаос. Лікарі бігали з однієї палати в іншу. Лунали телефонні дзвінки, тхнуло ліками.
-Як добре, що ви її побачили. Ще б трохи і ми б її втратили, - звернувся чоловік у білому халаті до молодика, що сидів поряд.
-Це моя колишня дівчина. Вона несповна розуму, як бачите,- відповів хлопець.
-Ну навіщо ви так…- промовив лікар.
- Ромо, відкривши очі, ледь чутно прошепотіла Лілія. Вона лежала на лікарняному ліжку. - Ти знову біля мене. Коханий, ти мене вже не покинеш?
- Вибач, але я одружуюсь з іншою, - відповів він суворим голосом. І пішов.
- Ромо, вирвалося з грудей. Рома, а з очей потекли сльози.
- Чому я не померла? Навіщо врятував, Господи!
Далі були якісь уколи, заспокійливе.
-Будь ласка, заспокойтеся! - хтось збентежено промовив.
Ліля подивилася і завмерла на мить. Чоловік у білому халаті видався їй неймовірно красивим. Чи то ліки зробили диво, чи то справді так. У карих очах було стільки теплоти, ніжності, жалю. А усмішка, наче янгольська.
-А ви хто? - спитала здивована Ліля.
-Я ваш персональний лікар - Віталій Михайлович.
-Уже все гаразд. Дякую. Ви можете залишити мене на самоті.
- Звичайно. Я зайду пізніше, - погодився лікар і зник за дверима.
Дівчина залишилася наодинці зі своїм болем. Тепер їй хотілося жити і показати, що вона зможе… зможе вижити без нього. Але одне не зрозуміло: навіщо ж він її врятував? Напевно, тільки для того, щоб вона страждала…
На дворі панувала осінь. В її душі також. Але осінь тепла, мила, ласкава. Ліля сиділа біля вікна і милувалася цією порою року. Думала про те, що накоїла. Їй так захотілося в той момент усе почати з чистого аркуша. Змити із себе минуле, очиститися світлим майбутнім. Вона почула в коридорі голос лікаря. За час її перебування в медзакладі він кожен день приходив до неї, допомагав жити, триматися, став її опорою. Оскільки виявилося, що вона залишилася круглою сиротою після автокатастрофи батьків, Віталій Михайлович став найбільше з-поміж усіх пацієнтів приділяти їй увагу. Під час огляду він не стримався і запитав:
-Не розумію одного: навіщо ви наважилися накласти на себе руки? Ви розумієте, що Господь вам подарував життя після такої страшної аварії. А ви через кохання, хотіли його позбутися! Це неправильно! Вам треба жити!
-А навіщо? Навіщо жити мені, Віталіє Михайловичу? Для кого жити, коли батьків похоронила два роки тому, а тепер ще й коханий зрадив. Я одна! Я нікому не потрібна в цьому світі! – з ноткою печалі промовила Ліля.
-А ваші друзі, прихильники! Ви чудова балерина, Лілю! Саме це вас і врятувало під час падіння! А що могло б бути, страшно подумати. Ви могли б залишитися калікою на все життя! – переконував лікар. Дівчина здивовано подивилася на нього і вперше помітила, як красиво іскряться його очі. Запитала: «А ви, я так розумію, цікавитеся балетом?»
Він посміхнувся. Хотів щось промовити, та до палати увійшла медсестра і покликала його терміново до головного лікаря.
Віталій Михайлович був найкращим спеціалістом у лікарні. Не один раз йому пропонували роботу за кордоном. Та ні, де там, каже, що й тут потрібні хороші фахівці.
Наталія Вікторівна, головний лікар, була закоханою у Віталія Михайловича. Вона була розведена, виховувала сина. Декілька раз вони бували на побаченні, пліткували, що, можливо, скоро й весілля буде. Але плітки є плітками… Не зійшлися характерами. Проте кохання і ревність затьмарювали очі головній лікарці, яка у кожній медсестрі бачила свою суперницю.
Віталій зайшов до її кабінету. Наталія наблизилася до нього і обвила руками його шию.
-Як справи, любий? – запитала, злегка торкаючись його вуст.
-Наталю, я ж просив! Ну навіщо ти це робиш, ще хтось побачить, і так плітки ходять по відділенню.
-А кого нам боятися, я не розумію!Ти холостяк, я вільна жінка! Чому б нам не бути разом!
-Я пояснював, що ти для мене лише друг, і не більше! Я не звик брехати! – відійшовши на більш пристойну відстань промовив він.
-Я чула, що ти піклуєшся про одну пацієнтку, балерину, що злетіла з перил мосту! Оце так кохання! Але ти розчаровуєш мене, Віталію! Я б хотіла, щоб ти й іншим пацієнтам приділяв належну увагу! О, може у тебе роман з цією ненормальною дівкою? – грубо хихикнула жінка, відкинувшись у м’яке крісло. Я хочу нагадати тобі, що…
-Так, Наталю, я знаю, що завдяки тобі я став завідуючим травматологічним відділенням. Сотий раз дякую тобі і низько кланяюся! І церемонно вклонившись, пішов геть з кабінету.
Віталій робив вечірній огляд і помітив тінь у палаті Лілії, яка нагадувала лебедя. Прочинивши двері, побачив, як дівчина стояла посеред палати, утворивши фігуру, схожу на птаха з розправленими крильми.
-Що ви робите! Негайно припиніть! – стривожено промовив лікар.
Лілія не розраховувала, що у такий пізній час хтось зайде до її палати. Втративши рівновагу, відчула, що падає… Віталій швидко підхопив її на руки і обидва застигли в очікуванні, що буде далі…
Після тривалого мовчання дзвінко засміялися… він поставив її на ноги, і потім серйозно, нахмуривши густі чорні брови промовив:
-Значить так, я, як ваш лікар забороняю займатися тим, що може зашкодити вашому здоров’ю.
-Віталіє Михайловичу, я ж не палю, не вживаю спиртних напоїв, як це роблять деякі ваші пацієнти, - що ж тут такого, коли я трішки позаймаюся, а то геть втрачу осанку.
-Що? Ви хоч розумієте, що у вас травми були після падіння. Ваша нога, вона ще заслабка для таких викрутасів, які ви щойно робили.
Ліля хихикнула: по-перше, це називається не викрутас, а позиція, яка має назву «арабеска». Вона зовсім не шкодить моїй нозі, тому що цю позицію я виконую виключно на правій. Ось, погляньте…
Віталій дивився заворожено на дівчину, яка, посміхаючись йому, демонструвала «арабески». Вона схожа була на лебідку, така ж витончена, ніжна, тендітна… Її руде волосся переливалося під світлом ламп, і він пригадав, як ходив на постановку балету «Лебедине озеро», ще в дитинстві з батьками. Вони теж померли молодими, як і Лілині. Спочатку захворіла мати, інсульт, а за нею, через три роки, й батько, від раку горла. Один залишився. Через відданість своїй роботі ніколи було створити сім’ю. А, може, був ще не час? Може, доля його десь блукає, шукаючи зустрічі з ним?
Того вечора вони ще більше потоваришували. Віталій запропонував їй випити по чашці зеленого чаю з м’ятою. Вона погодилася… Але ні чай з м’яти, ні косі погляди чергової медсестри не могли змусити їх розійтися. Гомоніли до ранку. Згадували дитинство, батьків, фільми і шкільні роки. Лілія відчула, як їй стало легко на душі після розмови з Віталієм Михайловичем. Та прийшов час нової зміни. І лікар, прощаючись із пацієнткою, ніжно поцілував її руку, а потім так поглянув в очі, що від його погляду дівчині стало гаряче.
Повернувшись до лікарні, Віталій не застав Лілію в палаті.
-А де пацієнтка з сьомої? – запитав у чергової медсестри.
- Пішла з речами. Головний лікар подивилася її аналізи і сказала, що на виписку.
-А я тут тоді навіщо? Коли думка лікуючого лікаря не важлива!
-Вибачте, Віталію Михайловичу, ви ж розумієте, що ми не могли вчинити по-іншому!
-Так, так, гаразд, не беріть мої слова близько до серця.
Медсестра якось сумно поглянула вслід лікарю і похитала головою.
Наталія Вікторівна була у себе. Віталій зайшов до неї, мовчки поклав заяву про звільнення на стіл.
- І це не обговорюється, - не дав сказати їй слова.
- Я давно хотів піти. Але цього разу остаточно вирішив, тому що прийшов час для змін.
- Яких ще змін? – спантеличено запитала Наталія.
- Я йду працювати в іншу лікарню. А ще, я одружуюся!
- Що, що ти сказав? – істерично прокричала жінка.
- Ти не можеш, ти не можеш зі мною так вчинити!
- Пробач, але я не кохаю тебе. Я зустрів її. Я зустрів свою долю…
Віталій сумував за Лілею. Він не знав її адреси, проте знав, де вона працювала. Прийшовши до театру, йому повідомили, що Ліля звільнилася. Що сталося і де вона вони не знають. Дні стікали осінніми дощами. Вона часто приходила у його сни. Він прокидався і кликав її, та лише холодний вітер у відповідь вистукував у вікна. Здавалося, нове життя, столиця, престижна робота, але ніщо не радувало його. Не вистачало якоїсь родзинки у його житті, яка б внесла світло, любов у його похмурий світ.
Проїжджаючи в маршрутці повз театр опери і балету, помітив афішу, на якій великим планом була зображена Лілія. Він зійшов на наступній зупинці. Підійшов ближче до афіші, і справді, на ній була Лілія у білосніжній сукні. Високо підібране руде волосся, посмішка, в позиції «арабеска». Великими літерами писало: балет «Лебедине озеро», початок об 19 год. « Це сьогодні», - подумав Віталій. У його серці заграла музика. Поглянувши на годинник, зрозумів, що часу у нього не так і багато, проте переодягнутися і купити букет квітів він встигає.
Зал поступово наповнювався поціновувачами балету. Він сидів у першому ряду після оркестру. Пощастило,тому що зустрів там головного лікаря лікарні, в якій працює. Виявилося його дружина в минулому була балериною, тому балет для неї святе. Віталій хвилювався. А як стала хвилюватися Лілія , помітивши його. Вона виконувала головну партію. По закінченню зал аплодував на біс. Лілії вдалося зачарувати публіку. Піднявшись на сцену, Віталій подарував їй букет і ніжно доторкнувся до щоки. – Ти прекрасна, моя лебідко. Я шукав тебе так довго… Але тепер не відпущу… На очі Лілії навернулися сльози. Вона шукала його, проте він, як і вона змінив місце роботи. А головний лікар не зобов’язалася нічого сказати , виставивши її за двері.
Проте доля вчинила по-своєму. Лілія і Віталій одружилися. Вона відчула, що таке по-справжньому кохати і бути коханою. Тепер їхнє життя, мов «Лебедине озеро», сповнене кохання, ніжності, вірності. А вірність в коханні - це святе!
ID:
463184
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.11.2013 23:13:29
© дата внесення змiн: 29.11.2013 23:13:29
автор: Юлія Мрійна
Вкажіть причину вашої скарги
|
