У кожної в світі дитини є матір своя єдина,
Вона всім і захист і вчитель,дороща у світі людина.
Посварить вона і полащить, наробить рученьки до болю,
Але не поскаржиться дітям на власную тяжкую долю.
А доля у всіх вона різна, одні спочивають в палатах,
А інші працюють злиденно, щоб тим було файно гуляти.
До чого це я розписався – Америку в тім не відкрию,
Я матір свою пам’таю і долю її вам розкрию.
Принаймні почну, може вдастся, дасть Боже і сил і завзяття?
Вона не така, як всі інші, вона заслуговує браття.
Народилася Марія в селянській родині,
На Полтавщині багатій, хутір є і нині.
Народилась в сім’ї вольній – козацького роду,
Працювала, добре вчилась, мала гарну вроду.
Та не довгим було щастя, жить в міцній родині,
Революція та війни – тиф косив безвинних.
Марії було лиш дванадцять, лишилась з трьома малюками,
Бо матір від тифу померла і батько не був з діточками.
Війна то була Громадянська - багато народу звелося,
А батька на службу призвали, вояк рятувать довелося.
На службі він був в лазареті, на поїзді їздив фронтами,
Отож на слабкі її плечі лягли всі турботи з дітками.
Вона їм сестра і як матір, догляне, завжди нагодує,
Лишень на себе не хватало, часу їй, а серце нудьгує.
Засватали справну дівчину лишень, як війна закінчилась,
Та дітки піднялись на ноги, вона їх дідам залишила.
Побрались з Григорієм любо, вінчались, усе як годиться.
Хатину нову збудували, дав Бог трьом діткам народиться,
Сумлінно вони працювали, здобутки потрохи зростали,
Земельки 4 гектари, коня та корівоньку мали.
За станом були небогаті - середніми їх рахували,
В колгоспи, усіх без розбору, насильно людей заганяли.
Батьки не хотіли, на що їм, - самі працювать вони звикли,
За те, у них все одібрали,- мерщій розхапали і зникли.
З дітьми повивозили в поле, в сніг скидали їх серед ночі,
Наказ дали їм, щоб ніколи не бачили їх хижі очі.
Всю зиму тоді в 33, по людям, просилися в хати,
Марія на тиф захворіла і мала вже, певно, вмирати.
Та господь підняв на ноги, люди помогали,
Як піднялась так жахнулась – діточок нестало.
Повмирали бідолашні, з голоду попухли –
І благали, і кричали – Власті мов оглухли.
Вимирали цілі села по всій Україні,
Жертви Влади були майже у кожній родині.
Тож батькам лишилось кинуть власні огороди,
Та поїхать в місто Київ – будувать заводи
Будували «Точний прилад» потім «Укркабель»
Вони завжди були кращі, мали вищий щабель.
Опісля їх залишили робить на заводі,
Працювали дуже добре – така їх природа.
Дали місце їм в бараці, за ширмою спали,
Заробляли мало грошей – здобутків не мали.
В 37 знов настало для людей нещастя-
По ночам їх забирали, мов чиєсь прокляття.
Забирали та карали - за те що голодні,
Що живуть вони у злиднях – герої народні.
Мати все молила Бога, щоб пройшло нещастя,
Діточок щоб народити та було їм щастя.
Щиро вірила, молилась, ходила до церкви –
Бо сім’ю свою любила більше ніж концерти.
До війни у тридцятьвосьмим народила доньку,
А за 6 днів до бомбьожки закричав Я зранку.
Знов нещастя їй лишилось – самій все долати,
З дітьми в Києві осталась – батько у солдати.
Ой, тяжкі то були роки, - важко уявити,
Свій город вона копала, треба ж якось жити.
На базарі торгувала і мене носила, -
Німці з дітьми не хапали, як робочу силу.
Годувала полонених , в обласній лікарні,
Дуже ті були голодні, худі , безпорадні.
Батько теж був у полоні, втік, ховавсь в підвалі,
Казав їх взяли без бою, - бо рушниць не мали.
Врятувала із полону трьох дівчат землячьок,
Переправила по льоду, той тріщав добряче.
Почиплялися на потяг в Дарниці товарній
Довезла усіх додому – батьки були вдячні.
Другий рік було ще важче годувать родину,
По всіх селах обходила у лиху годину.
Крам нехитрий свій носила, в селах обміняти,
На муку, крупу чи масло - дітей годувати.
Так ходила в зимню стужу і в літнюю спеку,
Ніженьки у кров збивала, забув про безпеку.
Обходила Медвин, Сквиру, Бзов, Звенігородку,
Все до дому приносила, знов щоб йти в походку.
А як Київ наш звільнили – знов пішла робити
На завод свій «Укркабель», щоб дітей ростити.
Працювала дуже добре – премії, дарунки,
Як на пенсію збиралась були й подарунки.
Перед пенсієй їм дали, на шість соток, дачку
І цьому вони зраділи, за кращу подячку.
Мали літом передишку, їхать на природу,
Бо жили в одній кімнаті вісім душ народу.
Далі внуків дождалася – усім помогала,
Все життя для людей жила – про себе не дбала.
Прожили разом до кінця – вісімдесятвісім років,
Вона жила наче свята – їй буде в небі спокій.
То скажіть мені панове, хто давав їй сили?
Тільки Бог, вона казала, бо дуже просила.
Боже дав матусі сили, вижить – як просила,
А держава мало дбала, таких ще й душила.
Все життя прожили скрутно, тільки виживали,
Хоч жили і при царизмі, ще й з більшовиками.
При Царі хоч не мішали жить та працювати,
Хто не ледарь – мав достатньо, і мав що продати.
Комуняки – все забрали,злиднями лишили,
Людям пікнуть не давали, свободу душили.
Так чьому таке виходить в нашій Україні?
Грабувать тут завжди звикли, на жаль так і нині.
То скажіть мені шановні - чи ліві, чи праві,
Здатні ви отак прожити, всупереч Державі?
Та хіба це її доля? Ні - скажу сміливо,
Такі люди, працьовиті, мають жить щасливо.
Ні, не буде людям щастя – на Бога вповати,
Треба разом, усім миром, його здобувати.
Розповів вам цю билину власної родини,
Це як приклад, що буває, якщо ти єдиний.
Об’єднатись треба разом всім людям порядним,
Обирати свою Владу з урядом народним.
Ну, а покищо жирують недостойні люди,
Вся чиновницька братва та інші іуди
Якщо буде так і далі – та будем мовчати.
Життя кращого не буде, треба пам’ятати.
25.11.2013
ID:
462337
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.11.2013 16:37:27
© дата внесення змiн: 25.11.2013 18:40:50
автор: Романтик2012
Вкажіть причину вашої скарги
|
