* * *
Мої діди від праслов'ян вели
Свій родовід. Орали чорноземи.
Про хліб насущний дбали, як могли,
Нескорені, хоч в ярмах, як воли,
І мову, й честь, і совість берегли –
Герої призабутої поеми.
А внуки моїх правнуків – куди
Вас поведуть круті шляхи-дороги?
Чи вже й на Марсі лишите сліди?
І чи з Дніпра нап'єтеся води?
Що за тривоги ждуть вас і труди?
Жаль, але знати я не маю змоги.
Хоча, що – знати? Може, з-поза меж
Я й озиратиму віки прийдешні
Незримим свідком… А поки що теж
Творю свій день…
Гіпербола?! І все ж,
Ти Богові рівня, як піднесеш
Мале дитя до гілочки черешні.
Ти Богові рівня, якщо думки
Твої, у слові втілені, й німому
Озвуться в серці почуттям щемким…
Ти Богові рівня (хоч невтямки
Це тим, хто сліпо любить мідяки),
Якщо не заподіяв зла нікому.
