Далеко далеко на заході на хребті
Калатало серце як риба в отруйній воді
І довге блакитне коріння ламало скелет
І рвалось дужче на волю чомусь крізь хребет
Падало дихання з скелі у срібну блакить
Бачиш то грім не дихає він пашить
Ніжно торкає вуст сніжно білим пером
Й силуетом своїм як від порту наче паром
Якщо ж бо стулити повіки то щастя ближче
Ні. Навіть тут. Треться й ховається в сумку
Та не сутулься бо вітер свище
Тулиться десь над горою. Вище і вище
Вище і вище над затишком і прокляттям
то не безпека то тільки ілюзія волі
і прийде останній месія і спитає блакитні гори
чи варто було своє щастя нетлінне
на тлінну безпеку міняти?