Вiтер вiе,вiтер свище на краю долини.
Не побачить бiльше мати рiднои дитини.
Вже не буде вдень ласкати,сильно пригортати,
не розкаже на нiч казку,нiчого сказати.
Нiч настала,мiсяць свiтить,
туман очi мружить.Iде Остап ии син,
иде,та все тужить,
тужить вiн за мамкою,за домом,сестрою,
не побачить бiльше их,
та ген за горою ходить вiйсько,тупцюе,все його чекае,
а вiн оглядаеться,краини махае.
Посилае ий ,матусi палкi поцiлунки.
Прощавай,краино мила,
буде те,що буде.