Мої літа, мов з вирію лелеки,
тривожать пам’ять зустрічами в снах
та образами дійсності в казках.
І всі найближчі, вже такі далекі,
як в піднебессі перелітний птах.
Блищать разки циганського намиста.
Калейдоскоп усміхнених облич.
За вербами – коловорот... Спориш...
Моя патріархальщина дитинства,
як ти ще краєш душу та болиш.
Чи йдеш поза ровами до пралісу,
чи греблею до самого млина,
все кличе та ж ревуча мілина,
де з-під опусту крізь густу завісу,
немов міраж за берегами Стіксу,
манить неопалима купина.
Все ніби оглядаєшся в минуле,
що за далеким обрієм пливе,
все голос той, що нібито й забули,
все начебто по-рідному зове.
Моя рідня все далі, й далі, й далі
по всіх світах торує власний шлях.
І тільки в тих дитячих віщих снах
тримають греблю струхлявілі палі,
і так щемить від смутку і печалі,
що й камінь в білій піні – у сльозах.
