Згорівше сонце на денці серця,
ятриться попіл - гріхів сліди.
І вже не знайдеш частин люстерця,
що загубились в снігах зими.
Згорівше сонце від болю чорне,
немає неба, нема думок.
Лиш порожнеча до себе горне,
мені до неї останній крок.
Я йду до тебе вже цілу вічність,
все повертаюсь чомусь назад,
хотіла мало - відчути ніжність,
хоч раз побачити Раю сад.
Та не відчула і не побачу,
уже не вернусь... мене чекай.
Це? ні, не сльози. Давно не плачу.
Тримай же міцно, не відпускай.
Чому сумуєш? невже жалієш?
Не треба. Чуєш? я вся твоя.
Врожай збереш ти, якщо посієш.
От і нарешті мої жнива.
Все що садила - вродило рясно.
Ти глянь навколо який врожай,
а що від туги зірки погасли -
закрий же очі і не зважай.
Там бачиш болю широка грядка,
А ген за болем нестримний жаль,
а поруч нього гріхів посадка,
а між гріхами росте печаль.
Червоні квіти неправди, бачиш?
О, як же гарно вони цвітуть!
Невже їм зможеш і не пробачиш?
Тоді у чому тих "маків" суть?
Ну що стомилась плоди збирати
один за другим? Вони твої.
Ні-ні, не треба уже чекати,
я тут навіки тепер в тобі.
На денці серця нема надії,
там чорне сонце - воно не гріє,
воно спалило до тла всі мрії,
на денці серця - душа чорніє!..
10.03.2013р.