|
Х.
Обідали в офіцерській їдальні гарно приправленим пловом. Альбіна похвалила кухаря та подякувала командирові, бо така смачна страва у неї не виходить.
- Видно зразу, що людина мешкає в Азербайджані і знає в цьому толк, ̶ в свою чергу зробив комплімент Альбіні задоволений майор.
І далі розповів:
- Не так давно в сусідню частину приїздив із Москви генерал. Отож, колеги, вирішили зустріти високого гостя по-кавказькому! Запросили кухарок-азербайджанок, що славляться своїм пловом, щоб ті приготувати його по вищому розряду. Жінки старалися, як могли, і справді плов вийшов – пальчики оближеш. Вмолотивши чималу порцію, генерал попросив добавки і прокоментував: « - Добра каша!». Бідних жіночок за лаштунками не знали, як і заспокоїти. Це ж треба – плов кашею обізвати! – закінчив розповідь і, мабуть не вперше, обурився офіцер.
В затишній альтанці в тіні дерев сидів вже не молодий військовий – начальник їдальні. Сергій з майором та Альбіною теж присіли поряд на лавку. На плечі́ у чоловіка примостився чепурненький єнот, «місцеве надбання». Розповіді про нього Альбіна чула ще в управлінні. Господар тваринки почав демонструвати її здібності. Поклав у нагрудну кишеню сорочки грудочку цукру та застебнув на ґудзик. Єнот спустився з плеча на груди, своїми маленькими лапками-рученятами впорався з ґудзиком, дістав цукор, знову заліз на плече та почав ним ласувати. Це виглядало дуже кумедно.
Наступного дня зранку, до будинку, в якому ночували Альбіна з Сергієм підігнали «Жигулі». Вм’ятина на дверях була майстерно відремонтована, від неї не залишилося і сліду.
Перевіркою Сергій був задоволений, в підрозділі в усьому панував порядок, відчувалася «рука» справжнього хазяїна.
На зворотному шляху в невеликому містечку звернули з траси. Сергій вирішив показати дружині державний кордон. Спочатку автомобіль долав шосе, потім з’їхав на вузьку ґрунтову дорогу, яка з часом наблизилася майже впритул до шеренги залізобетонних стовпів з густо натягнутим колючим дротом. Чужа земля була поруч. На ній росла така ж трава і такі ж дерева, над нею світило те ж весняне сонце, але Альбіні здалося, що в плече подуло холодком. Незнайоме досі відчуття від своєї присутності на краю радянської землі оволоділо нею. На півслові обірвалась її невимушена розмова з чоловіком, наче боялась, що хтось її почує або ж щось скаже не те. На схилі гори́ виднілися сільські будинки з обійстями, де жили своїм буденним життям іранські трударі.
Командир застави, до якої під’їхали, помітив Сергієве авто ще з далеку і вийшов назустріч.
- О-о, нарешті завітали до нас в гості! – люб’язно привітався з Альбіною та потиснув руку Сергієві. – Тут є гарне місце, де можна чудово провести вихідний, а то й заночувати.
- Та ми на кілька хвилин – лише привітатися, бо ж не порядно бути поруч та не побачитися з добрим знайомим. Заодно показав дружині, що таке державний кордон. Схоже – її це вразило, затаїлась, немов лазутчик.
- Так, вперше – це дуже вражаюче! А чому ж не хочете залишитися?
- Ввечері маю бути в гарнізоні, а на сьогодні підготував їй ще один сюрприз, - кинув погляд в бік дружини.
- Та невже цей – не останній? Ти мене заінтригував,Сергію, не знаю, як і розраховуватися буду, ̶ засміялася Альбіна.
- Та якось прийдеться… ̶ вдавано серйозно відповів дружині.
- А що ж це за таке гарне місце мав на увазі господар застави? – запитала Сергія, коли, розпрощавшись, поїхали назад.
- Я там не бував, та чув, що десь у плавнях нейтральної зони на дерев’яному помості є будиночок, щось на зразок бунгало, де полюбляють зупинятися поважні гості застави.
- Що, правда? І таке можливе? Це мабуть, як на безлюдному острові!
Сергій промовчав та вирулив автомобіль на трасу. Невдовзі знову звернув – на цей раз вже в бік моря.
В приморському селищі знайшов вулицю з невеликим будинком та подвір’ям, з двох боків та зверху закритим виноградними лозами. Листя на винограді ще не розпустилося, де-не-де висіли засохлі торішні грона.
- Як справи, Гасан-ага? – здалеку привітався з невисоким худим чоловіком в зимовій шапці на голові.
- Якши*, слава Аллаху!
- Як вранішній улов?
- Та дещо піймав? Проходьте, будь ласка. Мій дім – ваш дім!
Чоловік повільно, без метушні підійшов до Сергія, витер руку об полу піджака та, кланяючись Альбіні, протягнув гостеві. Сергій про щось тихо
запитав Гасана-агу і той ствердно кивнув головою:
- Нема проблем, командире.
Автомобіль залишили біля подвір’я та спустилися на берег моря, де гойдався на хвилях примкнутий до іржавого залізного кілка човен рибалки.
Гасан-ага запустив мотор та запросив на борт.
- Ти щось там казала про безлюдний острів, чи мені почулося? На що тільки не здатний чоловік для коханої дружини! – перезирнувся Сергій з чоловіком.
- Побудете на острові, а я тим часом заріжу баранчика. Скуштуєте мій шашлик-башлик... зелень-мелень… ̶ не закінчив перераховувати рибалка.
В ранковій димці в морі виднівся чималий острівець. Наближаючись до нього, побачили, як в небо здійнялася зграя птахів.
- Та не бійтесь, дурненькі, ми без зброї, ̶ доброзичливо відізвався Гасан-ага. – Гості у вас мирні, культурні.
Альбіна з Сергієм висадилися на острів, а човен з рибалкою крутнувся на місці і з задертим носом рвонув від острова.
- Еге-гей! Лю-ди-и! Де ви-и! – загукала Альбіна і побігла вздовж берегової смуги.
- Не кричи, всіх птахів розполохаєш!
Задоволений пустощами дружини Сергій кинувся їй навздогін та, не стримавшись, теж загукав:
- Еге-гей!
З нагрітого сонцем валуна неохоче зліз та повиляв хвостом від берега невеликий плямистий тюлень, наляканий непроханими гостями.
- Ну що ж друже, вибач, не стрималися! – раділа Альбіна.
Сергій обійняв дружину і притулившись один до одного вони опустилися на великий прибережний камінь. Прохолодний вітерець кружляв навкруг них і наче не було за плечима п’ятнадцяти років подружнього життя. Очі Альбіни світилися гарячим блиском, а Сергій жадібно пригортав її до себе.
* добре (азербайджанське)
ХІ.
Пройшло ще два роки. Дівчатка підросли, старша була вже майже дорослою. В надвечір’ї під вікнами починали крутитися молоді джигіти, та невдовзі їх випроваджували лейтенанти і самі займали місце на лавці біля під’їзду.
Кожного літа приїздив хтось із родичів, якогось року навідалася і Тетяна з Підмосков’я з чоловіком та сином. Подрузі все сподобалося, під час розставання зізналася:
- І все ж Альбіночко, хоч щоб там не довелося вам тут пережити, я тобі заздрю по-білому. А що у нас? Ніякої екзотики…
В кінці третього літа Сергію запропонували підвищення по службі. Не зважаючи на те, що і в Закавказзі його все влаштовувало, він дав згоду на переїзд. Бо, як сказав колись великий полководець: «плох тот солдат, который не мечтает стать генералом».
В день вибуття із гарнізону, на ранковому шикуванні Сергій прощався з прапором частини. Опустившись на коліно приклав полотно до вуст і весь особовий склад завмер в суворій тиші. У Альбіни по щоках текли сльози.
Крізь відкриті вікна автомобіля вона з доньками востаннє оглядала навколишній пустельний пейзаж. За три роки вулкан, якщо і підріс, то зовсім непомітно. Ще не одне тисячоліття викидатиме він з глибин Землі рідку багнюку, доки стане справжньою горою.
В поле зору потрапляли острівки зелені з невисокими деревами та кущами, в деяких місцях на асфальт накочувалися морські хвилі, перетинали трасу стада верблюдів, але що тут було явністю, а що всього лиш красивим оптичним явищем, Альбіна знала вже певно.
18.01.2014 м. Луганськ
ID:
474636
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.01.2014 08:35:03
© дата внесення змiн: 24.01.2014 08:35:03
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я так і подумала, що це автобіографічне. Цікаве у Вас було життя, насичене. 
Є що згадати. А, окрім Азербайджану, ще були в якихось екзотичних місцях? Якщо так, поділіться з читачами новою цікавою повістю. 
Дякую за гарну історію! 
