" Не опирайся... " тихо він прошепотів
мені на вушко... ніжно, безсоромно
Цей голос хриплий хвилею летів,
І губи цілували: вперто і невтомно...
А ще цей грім, що за вікном лунав,
І вітер, що приносив прохолоду...
" Чому..? Чому мене обрав..? "
Спитала я... цей погляд в нагороду...
ці очі... чорні, наче хмарна ніч...
лиш відблиски свічок у їхній глибині
І білий шовк злетів із моїх пліч...
" Зваблива ти... сподобалась мені "
І спалах блискавки, мов сяйво, за вікном,
Він пригорнув мене до себе... так безпечно...
і наше дихання гаряче... в унісон...
Я слухала його цілком, беззаперечно...
Де взявся він такий? Немов з роману...
Такий красивий, ніжний, таємничий
Немов підсипав він мені дурману...
І кличе за собою... кличе...
Ну що ж... нема чого втрачати...
Немає сили більше опиратись.
Треба закінчити почате...
Закрити очі... просто прислухатись...
І знову грім. І серце з силою забилось...
І я із ліжка хутко підхопилась...
А я сама. Так де цей красень чорноокий?
Мене покинув так?.. Який жорстокий...
А за вікном так гарно, вже світанок.
" Так це не ніч. Так це вже ранок.
І то був сон. Яке розчарування...
А так схотілося кохання...
Ну що ж, піду і вип'ю чашку кави.
Роман, до речі, цей цікавий.
Дам подрузі близькій, хай почитає,
Може й до неї у вісні цей мачо завітає...
Гарно!...
