В неї був силует в золотому вікні,
А у мене звичайний спогад.
Вона горіти могла у чиємусь вогні,
Я ж тепер не ловлю навіть погляд.
Вона слухала дощ, що підкрався й шумить -
Я його не завжди помічаю.
Вона знала, що рОки дорівнюють мить.
А я тільки чогось шукаю.
Я навчусь, як вона, цінувати життя,
Як вона, запишу кожне слово.
Усвідомлю - назад вже нема вороття,
Та не втрачу себе і мову.
Я не хочу долю, як в неї прожить,
В мене доля своя є, власна.
Стати б схожою тільки, на маленьку хоч мить,
На класичну таку і сучасну.
Я сплітатиму далі рядок за рядком,
Кожжне слово до слова збиратиму.
Може ручкою, може колись і пером.
Рима в мене в житті не згасатиме.
Я зроблю щось, а потім лишу по собі,
Не злякаюсь ні смутків, ні правди.
Разом з цвітом мене, на оцій от землі,
Пам'ятатиме все і завжди.
P.S. На цей вірш надихнула поезія, улюбленої поетеси Ліни Костенко. Вона не просто володіє магією слова, вона може донести цю магію іншим, навчити людей жити так, щоб навіть після багатьох століть тебе згадували і пам'ятали. І її будуть згадувати через багато-багато років, адже таких як Ліна Костенко не так багато, як може здатися. Вона - одна з найкращих.
