Від снігу вже нічого не лишилось,
Земля все ж чорна та пуста.
Голодні птахи з курсу збились –
Їх проковтнула безвісна мара.
Так прагне ретушу картатий вечір,
І сиве небо клонить до землі.
У небі творяться предивні речі,
Земля втрачає вимір у добі.
Стулились з сорому дерева голі,
І ділиться життя на ночі й дні.
Повзуть дорогою всі люди кволі,
Що по-зимовому радіють тій весні.
У сутінках снують мовчазні тіні,
Кричать щось душі з ніччю в унісон.
Усюди воля, всюди мокрі стіни,
До парканів прибивсь жаргон.
А люди йдуть. Снують і шкандибають,
У свої стіни, свою мокру волю…
Хтось сам назавжди, когось ще чекають,
Хтось має щастя, а котрийсь без долі.
Хтось ще надіється. А хтось не має віри,
У когось глибина безмежна у очах.
А хтось в душі ховає чорні діри
І серце зариває в крижаних пісках.
Либонь, всі різні, тільки сірі стіни
Як сенс життя, як пристановище думок.
Від снігу залишились тільки сиві мрії,
Немов герої ще несказаних казок.
