Це неправда, що я живу
Лиш на зламі нових століть –
Дарував мені батько-час
Іменини і в товщі літ,
Бо в мені вони і тепер,
Бо десятим якимсь чуттям
Пробиваються в сущі дні
Попередні мої життя.
Зазирає іноді в сни
Листя мамонтових дерев.
Часом душу мою вночі
Древнє озеро забере,
Щоб покласти в долоні хвиль
Чи в латаття буйного цвіт…
А навколо могутній ліс
По коліна у сон-траві.
Та не тільки дива краси
В пам’ять просяться. В гущі тій
Тінь жорстокості, тінь чуми,
Тінь кріпацтва, грабунків тінь.
Чуть, як корчиться Чорний Шлях,
Тяжко тоне Великий Луг.
По невиплаканих сльозах
Січ Козацька іде в імлу.
Пролетять, промайнуть літа.
Може, вирину в них колись.
Я б хотіла, щоб хоч тоді
Лик землі моєї дививсь
Не крізь моторошний туман,
Що складає світло й тепло,
А щасливо і гідно щоб
Україні моїй було.
