Вчора зателефонувала моя давня приятелька. Вона вже давно живе на Півночі Португалії. Те, що вона мені розповіла, одночасно і розсмішило, і змусило задуматись. Приятелька без вступного слова( на кшталт: як ся маєш, що робиш), з ходу запитала: " Що скажеш про інцидент Бенюка та Мірошниченка з головою НТКУ? " Я, звісно, одразу почала високопарно про неприпустимість подібного тощо.... Приятелька тираду терпіла не довго: - " Скажи, Оксано, чи є кінець у людського терпіння? І продовжила свою історію, - ми з давен давен збираємося на природі великою компанією, яка складається із вихідців Східної, Західної України, Росії, Молдови. Не можу сказати, що ми дружимо, так, піддружуємо. І ось, десь приблизно два місяці тому, ми знову зібралися на природі. Я кромсала продукти на олів'є і прислухалася до розмови. Вона, звісно, стосувалася подій на Майдані. Спочатку все було досить толерантно, одначе, однієї миті товаришка Натаха почала висловлюватися некоректно про хлопців з Майдану, обзивати всіх майданутими, аж піна з рота йшла, як у стеклого скунса, коли згадала "бендерівців". Я, у покромсаний салат спокійно вмішала третю банку майонезу, взяла баняк за вуха... Підійшла до хабалки і так майже без емоцій, без слів , мовчки перевернула свою ювелірну роботу їй на голову. Всі оніміли. " Я оніміла від розповіді приятельки також. Треба знати мою товаришку, вона й голосу ні на кого не дозволяла собі підвищити...
" Ти знаєш, Оксано, думала, що після цього мене ніде не будуть запрошувати. А, ні, запрошують. Тільки більше не дозволяють собі говорити гидоту про землю, яку я люблю понад життя. Принаймні, в той час, коли я присутня. А ще - мені тепер не довіряють різати олів'є..."
Оксана Максимишин-Корабель,
журналіст
