Важко згадувати. Варто пам'ятати. (Короткий нарис спогаду)
Сьогодні привезла своїх батьків на Майдан, щоб показати те, що тепер є нашою історією. Піднімаючись вгору по Інститутській на очах матері не вщухали сльози. Рештки барикад, імпровізовані стіни плачу з бруківки, щити, шоломи, чорний від попелу як земля розбитий асфальт по якому ще два місяці тому похапцем несли поранених, скалічених, бездушно вбитих людей.
З надзвичайною важкістю в грудях згадувала і переповідала батькам як тоді, 18 лютого тікала по урядовому кварталу разом з тими, хто не лишився байдужим і прийшов того дня туди. Всі добре пам`ятають 18 лютого. Ще ранок дав нам зрозуміти, що день має бути сонячним, теплим і взагалі, вже таким весняним. Це і заряджало позитивом і ніби нарікало -"З цього дня все буде інакше".
Так, так і судилося відбути. Вже подумки вертаюсь до того моменту, коли в паніці люди бігли через весь квартал до першої барикади, в шаленій паніці перестрибуючи, перелазячи її. Хтось падав, хтось інший запинаючись падав зверху, хтось ще намагався втиснути своє тіло у ворота, бо думками вже був там, на безпечній території, ніби врятований. Все відбувалося дуже швидко, тому багато речей відтоді збагнулися лише піcля. Піднімаюсь з колін, мимоволі озираюсь і зі швидкістю світла в голову вдаряє страшний факт-між нами буквально декілька метрів.
Ці звірі були вже настільки близько, що можна було розгледіти всю глибину неадекватної агресії у їх очах. Вони, ніби, трохи призупинилися, та лише на якусь мить. Мабуть, для того щоб запевнитись які "страшні і величні" їхні фігури над простим людом . Обернувшись назад до барикади, зрозуміла, майже всі вже за нею. Та втиснути щей себе у ворота намагатись було марно. Раптом, просто поряд вибухає шумова граната. Здається, від несподіванки я істерично вигукнула. Сильно дало по вухам, не могла розчути навіть себе. Тут, так само несподівано мене підхоплює на руки хлопець з барикади й швидким рухом перекидує на інший бік. Видихаю. Та не з полегшенням.
Я навіть не пам`ятаю, чи подякувала йому. Я навіть не знаю, чи живий він взагалі. В шоці відійшла на декілька метрів, обперлась об якусь стіну спиною і сповзаючи присіла, беручись руками за голову. Вже тоді було зрозуміло-найстрашніше ще навіть не починалось...
Катя, честь і хвала Вам, що Ви були там, а не на дивані вдома. Це вже вчинок, який заслуговує на повагу і свідчення того, що доля нашої України Вам не байдужа. Так, ми всі пережили цей шок - хто був на майдані і хто не був. Болить досі і буде боліти. Прочитайте мої думки щодо цього у вірші "Не можна це ніяк забути...". Творчих Вам успіхів.
Катерина Опал відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за всі ці приємні слова. Звісно, болить, болітиме. Такий біль й не має вщухати. Він додає наснаги зробити те, що ми не закінчили разом з загиблими побратимами. І вести цю справу до кінця для, як за Шевченком, мертвих, і живих і ненароджених. Спільними силами, бо всі ми одна родина-одне ціле.)
