Автобус виїхав із Охтирки о п'ятій ранку. В Журавне приїхали ще затемно, але сільчани вже не спали - в центрі стояла машина, до якої поспішали господині, аби здати вранішнє молоко. Мене зустріла Валентина Іванівна Ружинська, вчителька української мови. Це вона телефонувала мені і запросила на свято - День української писемності - в місцеву школу. Журавне – моє рідне село, тут я виросла і закінчила семирічку. Зараз тут 9 класів. На всю школу 7 учителів і 28 учнів.
З Валентиною Іванівною заходимо в будиночок при школі, де вона мешкає уже 5 років. Її чоловік працює в охтирській гімназії, навідує дружину в селі. Вона доволі часто буває в Охтирці - провідує маму, дорослих синів (їх у неї двоє). Треба ж забігти в методкабінет, попрацювати з документами, навідати бібліотеку – в селі бібліотеки немає. Та чого тільки в селі немає! А їй же не хочеться відставати від часу. Вона слідкує за новинами в педагогіці, виписує журнали – он у неї на етажерці цілі стоси книг, журналів, рекомендацій. В кімнаті охайно, акуратно застелені два ліжка. Сідаю на канапку. На білому простирадлі солодко спить чорний кіт із князівським найменням Баграм. Валентина Іванівна пригощає чаєм. За вікнами світає. Господиня вийшла надвір принести дров, вугілля, бо ввечері прийдеться розпалювати грубку, аби не замерзнути вночі: центрального опалення тут немає. Правда, до школи підведено газ, там тепло. Я трішечки задрімала. Яка мила ця жінка! Худенька, рухлива і спокійна водночас. Пишається своїм маленьким городом, де вродили картопля, кукурудза, гарбузи. Он вони поважно вляглися під ліжком. А кукурудза в качанах розстелена на газетах під стіною. Вчителька усміхається: "Знаєте, Галино Анатоліївно, я тут, у Журавному, почуваюсь, як на курорті. Я закохана в це село! Тут такі діти! Я молодію біля них. А яке повітря! А ліс! І цей малий огород, як дарунок! Я весь час рухаюсь - і жити стає легше. Якась радість живе в душі. В немолоді роки я відкрила для себе цей світ – Журавне, чарівне озеречко в глушині світу..." Я слухала Валентину Іванівну, і душа моя наповнювалась хвилюванням – так ніхто не говорив про моє село. З цим хвилюванням я і зайшла до старої школи. Вона дуже змінилася – ніяких капітальних ремонтів тут не було давно. Все робиться руками вчителів і тримається виключно на ентузиазмі цих подвижників. Старі стенди, портрети на стінах... Коридори заповнили сільські школярі. Допитливі, уважні очі. Ми знайомимося. Сьогодні тут свято - День української писемності, до якого діти приготували концерт. Валентина Іванівна розповідає присутнім про першодрукарів Кирила і Мефодія, Нестора-літописця, про абетку, про стражденну долю рідної мови. Діти уважно слухають вчительку. Тут же, в класі, присутні інші викладачі: Інна Василівна Варакіна, Петро Михайлович Трактиренко. Зі стін на нас сумно дивляться старі портрети поетів і письменників. На стінах - рушники, квіти на вікнах. На транспарантах видніються вислови визначних поетів про мову - Шевченка Т.Г., Рильського М.Т. Все це зроблено руками вихователів – і рушники, і гасла. А після концерту переходимо до поезії. Я прочитала вірші з останньої книги "Життя нетлінний оберіг". Сірі, карі очі... Учні в селі якісь не по-дитячому серйозні, хазяйновиті. Адже після школи, прийшовши додому, відразу опиняться на городах або на подвір'ї – будуть працювати, допомагати батькам по господарству. В селі ніхто не байдикує. Як же вони обділені увагою держави! Примічаю, що одягнуті во¬ни невибагливо. Пригадую відвідини деяких шкіл району: у багатьох дівчаток – золоті сережки у вухах, мобільники на грудях, туфлі на шпильках, короткі спіднички. Бідні вчителі ніяк не можуть встигнути за своїми учнями, для яких батьки нічого не жаліють. Хай ростуть... Але якими будуть вони? Звиклі до негайного вдоволення своїх забаганок, чи зможуть вони адекватно орієнтуватися в цьому світі, де панує "золотий тілець", де відверто нехтуються щирість, талант, ніяковість, романтика?
А тут і обід підоспів. Діти прямують у їдальню, куди запросили й мене. Обід був приготовлений з любов'ю – школярики смакували його, уплітаючи в один момент і картопляне пюре, і салат з капусти. А на десерт чай з булочкою. Дітлахи вибігають з їдальні, декотрі доїдають на ходу смачні булочки. У них ще кілька уроків. Дяуємо за гостину, виходимо на вулицю. Інна Василівна Варакіна ділиться зі мною двома приємними новинами. Перша – її дочка закінчує медучилище і вже влітку приїде працювати в місцевий медпункт. А то медпрацівника немає, селянам ніде отримати консультацію, придбати ліки. Друга новина – із
Америки в село приїхали три черниці. Будуть тут жити, візьмуть на виховання кількох безпритульних дітей - ті будуть ходити в школу, а дома вивчатимуть Закон Божий. Для цьго вже куплено три хатини в се¬ищі. В школі буде більше дітей, а значить, можуть надіслати ще вчителів. Мати-ігуменя обіцяла по можливості допомагати школі. Це вже щось, якийсь світ у тунелі. Коли державі не потрібні діти, то нехай хоч американські черниці дбають про наше майбутнє. І пригадалася стаття у "Фактах", де констатуються потреби народних депутатів, є закон про статус народного депутата, за яким кожний із них має право на отримання житлової площі в межах м.Київа, а за бажанням – компенсацію за квартиру, за кількістю членів сім'ї. А пенсію утвердили собі недавно на рівні кількох тисяч гривень. І це на тлі убогого животіння селян, закриття лікарень та шкіл!. І сором очі не їсть - жиріють, їздять по Європах, щось базікають по телевізору... Гнітюче враження. Хоч би один приїхав та подивився на цю обшарпану всіма вітрами школу у Журавному.
...До автобуса мене проводжала Валентина Іванівна. На ґанку школи стояв білочубий школярик із сірими очима і замислено дивився в небо. Про що він думав? Що чекає його і цих дітей? Так хочеться бачити їх щаслививими і вдоволеними! Біля автобуса оглядаюсь. Валентина Іванівна усміхається приязно, біля її ніг мружить очі вальяжний кіт Баграм – теж пригрівся біля школи, яка насправді є єдиним осередком культури на селі. Щасти вам, школярики і вчи¬телі з гарячими, небайдужими серцями!
Прощавай, Журавне!
ID:
494373
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.04.2014 12:33:40
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:42:11
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
