Вона танцювала так, що було боязно дивитися на неї. Вона танцювала так, що хотілося торкнутися її. Здавалося, ніби її тіло не рухається, а перетікає з одного місця в інше, народжуючи при цьому музику. Вона танцювала так, що хотілося володіти нею.
Він зробив перший крок назустріч. Її енергія продовжувала плавати по тілу, випромінюючись то з припіднятої руки, то з кінчиків волосся, що відбивало проміння світломузики. Другий крок. В неї закриті очі і злегка усміхнене обличчя. Здавалося, ніби вона не тут, а десь у своєму світі. Третій крок.
Він підійшов до неї. Вона різко розвернулася. Йому в обличчя вдарив солодкий аромат її волосся. Він легко, наче боячись, що ілюзія розпадеться, поклав руки їй на талію. Йому здалося, що вдих її став глибшим. Він повільно нахилився до її шиї. Видихнув. Зашепотів: “Ти дивовижна… Вільна… Дика… Чудова…”
Її дихання стало ще частішим і глибшим, але вона продовжувала пливти, перетікати з однієї його руки в іншу. Здавалося, що він робить те, чого до цього часу не змогла зробити жодна жива душа: тримає воду голими руками. Таку ніжну і таку скажену. Таку сильну. Його руки плавно ковзали по її талії, зігріваючи холодний шовк її шкіри своїм теплом.
Музика скінчилася.
Вона повільно повернулася до нього обличчям і відкрила очі. Його обпалило поглядом. Це тривало тільки мить. Тоді вона повільно обняла його прохолодною рукою за шию і владно притягнула його обличчя до себе… Він нічого не чекав. Почув її шепіт: “Я тебе запам’ятаю назавжди. Ти мене теж”. Вона посміхнулася, відштовхнула його і пішла до виходу. Він дивився їй услід, розуміючи, що вона збрехала: він її забуде.
Біля самих дверей дівчина спинилася і, обернувшись обличчям, помахала рукою… Вона сказала правду: на її тонких пальцях срібною змією висів його ланцюжок.
гарний твір 
