|
Цієї ночі було неспокійно, вже котру годину не вщухала гроза, вона зрошувала землю та надавала сили й могутності всьому живому. Все навколо відчувало, що настав час давно прокинутись, збудити сонне царство і лишити, нарешті, холодні зимні дні та ночі й замінити їх на довгі місяці смарагдової весни, насиченого палкого літа та рудої, мов волосся тієї русалки, осені.
Годинник показував вже другу ночі, сон підступно лягав на мої повіки та співав ніжну колискову. Не бадьорила ні кава, ні холодний контрастний душ. Втома та крепатура після насиченого трудового дня, давались взнаки. Кортіло спати як ніколи, тіло прагнуло заслуженого відпочинку. Я вимкнула ноутбук і солодко потягнулась до хрускоту кісточок, моя шия та плечі вже давно потребували цілющого масажу, або хоча б поверхневого розтирання, але, як завше, не вистачало часу на себе.
Тьмяне світло нічника створювало атмосферу спокою та невимовної тиші, якої так бракує вдень. Ніч я любила завжди. Можеш спокійно випити чаю чи кави, послухати улюблену музику, впорядкувати шалений потік думок, які вихором проносяться в голові вдень і вщухають лише коли сонце торкається горизонту. Здіймаючи голову до небес – насолоджуєшся зоряним дійством, необ’ємністю та неосяжністю того багатовікового простору, впускаючи до себе в душу спокій, тишу та невагомість. Прагнеш пізнати багатовікову мудрість, злитись зі Всесвітом, досягти Нірвани…
На вулиці вже було спокійніше, шалений вітер відігнав з неба густі хмари і поніс їх далі, за горизонт. Через відчинену кватирку віяло прохолодою, відчувались нотки весняних квітів та, скошеної ще вдень, трави.
Я розстелила нову, тільки-но випрану постіль, аби сповна насолодитись кількома годинами сну та відлетіти у світ фантазії, мого підсвідомого та незвіданого. Не знаю чому мене потягнуло на вулицю, але я вирішила, перед тим як стрибнути в тепле ліжечко, закарбувати перед сном картину зоряного неба, молодого місяця та наповнити легені свіжим та прохолодним повітрям.
Відчинивши двері я ступила босоніж на холодний мокрий асфальт і, швиденько перебігши до газону, запустила ступні в ще молоду траву. Помірний та прохолодний вітер прибрав волосся з мого обличчя, і, замруживши очі, я вдихнула живлюче, після дощове повітря. В грудях стало холодно, але вільно, ніби то вітер знав чого я хочу і забрав із собою геть, все зайве, всі турботи та внутрішні терзання. Спокій оповив мою душу, та лагідно й тихо шепотів музику вітру. Стихія полонила мене повністю та забрала із собою далеко-далеко, туди, де ніхто не побачить та не почує…
Я відчувала як поступово звільняюсь від тягаря минулого й майбутнього, свіжість та ясність думок переважала над несуттєвими проблемами, які невпинно хвилюють мене кожного дня. Все на світі втратило вагомість та значимість.
Раптом, високо наді мною, небо розрізала комета. Витягнутий шлейф її хвоста, дугою розділив навпіл зоряний небозвід. Декілька секунд падіння, які я спостерігала з жадібно відкритими очима.
Вітер сколихнув віти дерев, листя зашуміло, немов про щось перешіптуючись між собою. Той спокій, що поселився в моєму серці змінився ледь помітною тривогою. Я відчула чиюсь присутність. Прямо переді мною стояв мандрівник. Це був високий темноволосий чоловік, його волосся прикрашав головний убір з пір’я, шию та руки – дивні етнічні прикраси, яких я не бачила до сих пір. Помітно було, що одяг зшитий власноруч, але дуже майстерно, його сорочка була оздоблена цікавим орнаментом, що свідчило про високий стан. Переді мною стояв індіанець. Мудрі та добрі очі світились та випромінювали лише доброзичливість. Він мовчав, лише здійняв долоню в знак того, що не завдасть мені шкоди, я відчула що вже не боюсь його. Ледь помітні зморшки в кутиках очей, гострий ніс та тонкі вуста, його гордий та вільний стан – йому було за шістдесят, можливо трішки більше.
Я чекала що буде далі і не зводила з нього очей, його ж погляд був направлений на місце, де тільки що падала комета. Раптом він поглянув на мене і повернувся, ніби запрошуючи йти з ним. Я зробила крок і пішла поруч. Не помітивши абсолютно нічого я, хвилиною пізніше, зрозуміла, що ми летимо. І тепер замість індіанця зі мною летів птах, могутній та вільний. Пролітаючи над річкою я побачила і своє відображення, я теж стала пташкою… Ми пролітали гори та ріки, степи, поля, ліса, я бачила життя, інше життя, інших людей, щасливих людей.
Іншої миті, ми вже наздоганяли вітер у вовчому тілі, я відчувала кожен мускул свого нового тіла, відчувала міць кожного м’яза. З кожним стрибком я розуміла, що можу бігти всю ніч, аби тільки не відстати від мого наставника та поводиря…
Тепер ми зупинились, моє серце шалено билось та просто вилітало з грудей, але мені це подобалось. Здавалось, що ми бігли вічність, а виявилось, всього декілька хвилин. Ми стояли на вершині гори, у підніжжя якої розташувалось плем’я. Мабуть це було плем’я мого випадкового знайомого. Я послідувала за ним. Жителі племені були одягнені так само як і він, жінки лише замість сорочок носили сукні трішки вище колін, їхня краса мене зачаровувала. Проте мій мандрівник трішки відрізнявся від інших. Віком, орнаментом на одязі та головним убором. Всі пильно спостерігали за ним, не зводячи очей, а він йшов все далі, до великого дерева. Те дерево було, мабуть, найбільшим у світі, найбільшим із тих що я коли-небудь бачила. Раптом він зупинився. Я відчувала, як голосно та навіжено б’ється моє серце. Навколо стало тихо-тихо, було чутно лише як вітер, незважаючи ні на що, виконує своє соло. Індіанець поклонився дереву, всі інші послідували його прикладу, я не розгубилась і зробила те ж саме. Миттю я відчула, що стала єдиним цілим з цим народом, ніби мого життя до цього моменту й не було, ніби моє життя тут, посеред них. Дерево життя прийняло мене і я відчула, нарешті, що знайшла себе…
Я розплющила очі…
ID:
497029
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.05.2014 19:12:53
© дата внесення змiн: 05.05.2014 19:25:13
автор: Annaleto
Вкажіть причину вашої скарги
|
Приємно 
