"Кажуть, все закінчується смертю. Не важливо, як ти прожив своє життя: чесним праведником чи невиправним грішником. Нас всіх чекає смерть.Тільки одні встигають насолодитись повним, довгим життям, а комусь не вдається прожити й половини. Господи, чому ти не дав шансу, чому не дав більше часу мені й моєму батьку? Невже по землі ходить мало вбивць та маньяків? Невже їхнє життя дорожче за життя того, що беззаперчно вірив в тебе й твою силу? Забери мене....забери мене замість нього, прошу тебе..ні..благаю..я готова померти за ще одну розмову біля каміна поруч нього..прошу..."-сльози падали на сторінку з жовтими старими листками блокноту. Віра тільки що поховала свого батька. Немає більше. Декілька годин тому вона кинула грудку землі на труну, де лежала найрідніша й найулюбленіша людина. Слова лишились комом в горлі, кричати чи плакати вже просто не було сил. Там, на кладовищі, вона дала собі обіцянку, що житиме в память про батька і не зронить більше ні сльозинки. Він ж хотів, щоб вона завжди посміхалась.
Через 2 довгих та нестерпних місяців літа,Віра стояла перед величезною будівлею, яка мала відкрити перед нею свої старезні двері і впустити її в 5 років безтурботного життя студентки.Та це чомусь дівчину не радувало.Віра успішно здала ЗНО, всі університети, скажем прямо, бажали її. Та їй було все рівно. В погляді читалась холоднеча та пустота. Надворі припікало сонце, а в душі обпікало холодом. Думками дівчина була десь далеко, так далеко, що здавалось, не помічала нікого навколо. І тільки голос мами повернув її сюди, до холу університету, де сотні таких самих студентів намагались зоріентуватись, здати документи, чи поселитись в гуртожиток. Спочатку думка про гуртожиток лякала Віру. Вона чула багато розповідей про те, що в гуртожитку ніхто не вчиться, а тільки дибоширять та шукають на свою голову проблем. Та іншого вибору просто не було. Тато помер, і забезпечувати їх тепер буде тільки мама. Знімати квартиру її сімї зараз було не під силу. Віра
змирилась з цим і прийняла це як належне. Людей було занадто багато, а повітря аж занадто мало.Поки мама зайняла чергу для реєстрація, Віра непомітно вислизнула за двері і всілась на першу ліпшу лавку.
-Аж дихати легше. - вголос сказала вона. А позаду почувся голос:
- І не кажи. Думати легше.
Віра обернулась і побачила хлопця, який стояв, спершись на дерево і курив.
- Мене Назар звати. Можна просто Назік. А Вас як величати? - з хитрою усмішкою спитав.
- Віра. - сухо відповіла дівчина і повернулась до нього спиною. Хлопець зніяковів, забув всі жарти та хитрості, щоб "зачепити" незнайому дівчину. Він мовчки закинув на спину гітару, яка стояла на землі і вже збирався йти, коли почув:
- Зіграй щось будь-ласка.- Назік, не думаючи, витяг гітару з чехла і почав грати його, на даний час улюблену пісню "Not alone". Віра не стримала сліз. А він не помітивши, продовжував співати:
You're all alone, you're all alone,
No shoulder wants you to lean on,
You thought this world was too cold
And you've made up
A whole new world.
Побачивши сльзи на обличчі дівчини, він не звернув уваги на те, що знає її 5 хвилин, підійшов, своєю рукою витер сльози і обійняв її. В нього було бажання захисти її, забрати її та сховати від всього світу. Та це тривало не довго. Віра, зрозумівши, що відбувається, вирвалась з його обіймів, сказала коротке дякую і втекла, пропавши за старими дверима універу. Назар сидів на лавці ще хвилин з 10, не розуміючи що відбулось. Та відчуття того, що він зустріне її ще раз, залишилось.
"- Боже, що зі мною? Як так вийшло? Я, не знаючи людини, довірилась їй повністю, і що ще страшніше, відчула полегшення в його обіймах. Так, стоп. Зберись!Заспокойся! Мені треба бути сильною в память про тата" - крутився ураган думок в голові дівчини.
- Мила моя, ходи сюди, наша черга підійшла.- побачивши Віру, крикнула мама.
- Іду. - тихо і зовсім сухо відповіла дівчина. Такий тон для неї став звичним. Ніяких зайвих емоцій, а то серце може не витримати. Документи прийняли,поселення до гуртожитку пройшло в довжелезній черзі, привітання абітуріентів було нудним і зовсім не зацікавило.
- Ну все, мамо, ну хватить. Та не плач, я ж не померла. Подумаєш, 3 години їзди від дому. Обіцяю, я буду приїжжати кожного тижня. Зі мною все буде добре.
- Давай ми тебе хоч до гуртожитку проведем. - дивилась благальним поглядом на дочку заплакана мама. Їй так не хотілось розлучатись зі своїм анголятком.
- Ні. Я сама. Тут йти недалеко. Та й сумки вже там.- віра нахилилась, поцілувала маму в лоба, обійняла молодшого брата і пішла в сторону парку.
- Чекайте мене, я скоро приїду. Не сумуйте там без мене. Вань, бережи маму. - відалляючись, кричала вона своїм провожаючим. - От і все. Нарешті сама.
Парк всім своїм єством нагадував, що скоро осінь. Листя вже не таке зелене, вітер вже не такий теплий, та й ці ворони
літають, аж моторошно від них. Скоро почнуться дощі. І дівчина сподівалась, що зможе заховати в них свій сум і сльози.
ID:
502559
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.06.2014 13:24:21
© дата внесення змiн: 22.01.2016 23:29:43
автор: Finding Myself
Вкажіть причину вашої скарги
|
